Репертуар цього театру був, з цілого ряду причин, досить обмежений. В його основі лежали твори Котляревського, Шев¬ченка і безпосередніх учасників театрального руху того часу: Кропивницького, Старицького, Карпенка-Карого. З трьох на¬званих драматургів найпослідовнішим художником-реалістом був саме І. К. Тобілевич (Карпенко-Карий). Почавши своє життя як дрібний канцелярський службовець, Іван Карпович рішуче порвав з чиновницькою роботою і присвятив себе українському народному театрові. Щось подібне сталося також з його братами — Миколою Садовським та Панасом Сакса-ганським, які безповоротно розпрощалися з кар'єрою царських офіцерів і пішли на сцену, де їх чекали не тільки лаври заслуже¬ної слави, але й терни урядових переслідувань, не тільки на¬родна хвала, але й обмова, що виходила з уст вірних прислужників реакції.

Перша п'єса Тобілевича — «Бурлака» — є ніби його ідей¬но-художнім маніфестом. Уважний читач Бєлінського, Добро¬любова, Чернишевського, пристрасний прихильник Шевченка, майстер, вихований на творах Грибоедова, Гоголя, Островського (зв'язок з Островським особливо виразно відчутний в драматургії Карпенка-Карого), Іван Тобілевич дав правдиву картину дореволюційного українського села. Якщо в образі одинака-бунтаря, борця за правду, «бурлаки» Опанаса він ви¬явив деякі народницькі тенденції, показав обмеженість свого світогляду, нерозуміння того, якими шляхами йтиме в нашій країні боротьба з соціальною несправедливістю, — то, переду¬сім, треба пам'ятати, що драма ж ця була написана в 1883 році! «Благополучний» її кінець з появою царського чиновника як носія омріяної Бурлакою правди, — безсумнівно викликаний цензурними міркуваннями. Зате як чітко, гостро, жорстоко й правдиво показані в п'єсі образи старшини — глитая Михайла й огидного хабарника та п'яниці — писаря! Похмуре життя «пореформеного» села виступає в цьому творі — при деякому мелодраматизмі окремих місць — у всій своїй непривабності.

Не буде помилкою сказати, що одною з основних рис драматургії Карпенка-Карого була увага до соціального мо¬менту, до зображення розшарування селянства, ростучого «хазяйновитого мужичка» — куркуля, до страшної жаги нажи¬ви, до моторошної влади грошей — «пана купона». Пишна га¬лерея прихильників і служок грошового мішка, нещадних пригноблювачів і експлуататорів, понурих скнар і фанатиків збагачення вийшла з-під пера Тобілевича. Досить згадати постать Калитки з «Ста тисяч», в якого «диханіє спирає» при одній думці про власну «земельку», який попадає на гачок спритного «ділка з-під темної зірки», купуючи в нього замість фальшивих грошей — була надія збути ці гроші, — пачку зви¬чайних папірців; мерзотного ласолюбця й розтлителя Цокуля (драма «Наймичка»); мільйонера «з мужиків» Пузиря. В образі останнього, до речі, з обуренням пізнавав свої риси відомий київський мільйонер Терещенко. Жадоба наживи, гонитва за грішми, яка ледве не призвела до трагічного кінця героя коме¬дії «Сто тисяч» Калитку (він хотів повіситись, але його вийняли з петлі), становить основу характеру й іншого персонажа тої ж комедії — «копача» Бонавентури. Цей фантаст, який викликає незмінні симпатії читача й глядача, невтомний шукач кладів, — адже і він зрештою пойнятий манією збагатіти, нажитися, стати «хазяйновитим мужичком». Ці персонажі Тобілевича найбіль¬ше ріднять його драматургію з творчістю його улюбленого пи¬сьменника О. М. Островського: адже вони стоять в одному ряду з хижаками й самодурами — купцями Тит Титичами.

З п'єс Карпенка-Карого слід згадати драму «Безталанна». Сюжет її побудований на мотивах кохання і ревнощів, які при¬зводять до того, що слабовільний, безхарактерний Гнат убиває свою дружину, тиху і люблячу Софію. Однак, звичайно, це п'єса про злидні, відсталість дореволюційного українського се¬ла, про «владу темряви», яка в ній панувала. Недарма ж первіс¬на назва драми, змінена з цензурних міркувань, була «Безталанна».

Комедія «Мартин Боруля» — жива й вірна картина харак¬терів дрібнопомісної шляхти. Головний герой п'єси — Мартин Боруля, користуючись послугами пройдисвіта-«аблаката», прагне будь-що довести, на підставі якихось сумнівних доку¬ментів, своє дворянське походження. Це дає привід для ряду го¬стрих комедійних ситуацій. Образи Мартина, його сина-канцеляриста, жениха його дочки Націєвського, навіть такі епі¬зодичні фігури, як старий, вижилий з розуму балакун Пеньонжка, виписані соковито, яскраво й опукло.

Не цурався Карпенко-Карий і історичних тем. Чудова трагедія «Сава Чалий» присвячена одному з ватажків гайдама¬цького руху на Україні (XVIII ст.), який зрадив своїх товари¬шів і перейшов на службу до панів. За це його було страчено, причому серед тих, хто карав, був і його колишній друг та спо¬движник Гнат Голий. Написана в тонах глибокого співчуття до поневолених і повсталих мас, трагедія дає широку й справедли¬ву картину минулого України, боротьби народів з визискува¬чами. Є в ній і недоліки, як, наприклад, деяка ідеалізація «благородного» шляхтича Шмигельського, але загалом вона по праву вважається одною з кращих, а можливо, й кращою з українських дореволюційних п'єс на історичні теми.

Осібно стоять в творчості Тобілевича зв'язані між собою комедії «Суєта» і «Житейське морс». В них зображена сім'я «багатого козака» Макара Барильченка, чиї двоє синів пори¬вають з сільським життям і стають чиновниками-кар'єристами, а третій син — «писар у запасі» Іван — прагне на сцену й всту¬пає в театр, де незабаром дістає визнання й популярність, але не знаходить задоволення й там. Він увесь час поривається на¬зад, у село, від «суєти» до природи, злиття з якою немовби одне може оновити й морально оздоровити людину. Ідеалізація цьо¬го життя на лоні природи разом з ідеалізацією багатих хлібо¬робів, тих самих «хазяйновитих мужичків», яких гостро-сатирично малював драматург в інших своїх п'єсах, є, безумов¬но, найвразливішим боком «Суєти» і «Житейського моря». За¬те не шкодує автор сатиричних фарб для зображення кар'єристів-чиновників, що одірвалися від народу й живуть па¬разитичним життям коштом трудящих. В п'єсі «Житейське мо¬ре» опукло, подекуди навіть не без гротеску, показаний побут театральної богеми, куди потрапляє Іван Барильченко. Цей побут, добре відомий автору комедії, засмоктує талановитого артиста, немов болото.

Погляди свої на зміст і мету театрального мистецтва, бли¬зькі до поглядів Гоголя, Островського і російських революціонерів-демократів, висловлює Карпенко-Карий устами Івана Барильченка в «Суєті».

«В театрі грать повинні тільки справжню літературну драму, де страждання душі людської тривожить кам'яні серця, і, кору ледяну байдужості на них розбивши, проводить в душу слухача жадання правди, жадання загального добра, а проли¬тими над чужим горем сльозами убіляють його душу паче сні¬гу! Комедію нам дайте, комедію, що бичує сатирою страшною всіх і сміхом через сльози сміється над пороками і заставля лю¬дей, мимо їх волі, соромитись своїх лихих учинків!..»

Таке було естетичне кредо визначного українського дра¬матурга.

Карпенко-Карий фізично помер давно. Твори його живуть і житимуть. І то не тільки самі його п'єси конкретно. П'єси йо¬го не сходять зі сцени і професіонального, і самодіяльного теа¬тру. Це прекрасно. Але варто подумати і над тим, що відгуки карпенківської драматургії чуємо ми і в комедіях та драмах Корнійчука, і в «Алмазному жорні» та «Феї гіркого мигдалю» Кочерги, і в усьому кращому, що маємо ми нині в радянському українському театрі.

За моїх дитячих літ найбільшої популярності серед селян рідного мені села мали «Кобзар» Шевченка і драми та комедії Тобілевича. Над Шевченковою «Катериною» плакали дівчата. «Мартин Боруля» і «Сто тисяч» викликали гіркий сміх, вбивчо-саркастичні сцени «Хазяїна» будили гнівне обурення проти ек¬сплуатації та експлуататорів, благородний образ Опанаса в «Бурлаці» осявав очі світлою вірою.

Коли Горький жив на Україні, в Мануйлівці, то він читав селянам Шевченка і ставив у гуртку аматорів «Мартина Борулю», де, як відомо, сам грав роль Націєвського.

Карпенко-Карий, як і Кропивницький, Старицький, Заньковецька, Садовський, Саксаганський, були не тільки визнач¬ними драматургами і блискучими акторами, але й чесними передовими громадянами, які добре розуміли свою громадську місію і самовіддано виконували її.

Гоголь, великий Гоголь узяв собі за девіз слово — правда. Під цим девізом розвивалась велика російська література до¬жовтневої доби, під цим девізом росла і міцніла і українська лі¬тература,  література  Шевченка  і  Франка,  Лесі  Українки   і Карпенка-Карого. Ми можемо знайти малозначущі чи бліді сторінки в драматургії Тобілевича. Але нема в нього такої сто¬рінки, про яку можна було б сказати: тут автор розійшовся з життєвою правдою. Навіть у явно невдалій п'єсі... Карпенко-Карий залишається вірним собі в соковитому, колоритному, правдивому змалюванні тогочасного села з його класовим розшаруванням, з його жорстокою внутрішньою війною. Мирон Серпокрил — надумана і ідеалізована постать, а проте ав¬тор наділив її такими живими, конкретними рисами, що ми ладні повірити в її реальність. Я шкодую, що не бачив у цій ро¬лі великого Саксаганського. Кажуть, що він, граючи Мирона, підкреслював у цьому образі саме його людяність, теплоту, звичайне, «натуральне», кажучи улюбленим висловом самого Карпенка-Карого.

Правдивість і простота. Мало є драматургів, до творчості яких можна було б прикласти ці слова з таким правом, як до творчості Карпенка-Карого. Якщо додати до цього ще глибо¬чезне знання життя, прекрасне розуміння законів сцени, і вели¬кий талант, скупими мазками малювати людські стосунки і людську психологію, то стане зрозумілим, чому твори Тобіле¬вича держаться і будуть держатись на нашій радянській сцені. Іван Карпович був щасливий, що його персонажі втілювали в театрі такі колосальні артисти, як Кропивницький, Саксаганський, Садовський, Заньковецька, такі блискучі майстри, як Федір Левицький і Любов Линицька. Образами, які створила Марія Заньковецька в п'єсах Карпенка-Карого і Кропивниць-кого, захоплювались Лев Толстой і Антон Чехов. У цьому ро¬зумінні творче щастя Карпенка-Карого можна порівняти з творчим щастям того ж таки Островського. [...]

Коментарі

Додати новий

3.25 Copyright (C) 2007 Alain Georgette / Copyright (C) 2006 Frantisek Hliva. All rights reserved."