Олена Степаненко: «Поезія – це не хвороба і не професія, це шляхетне хобі» |
| 02.03.2010 г. | ||||||
|
Програма «Молода Література з Петром Щербиною» вже вкотре знайомить читачів «Хрещатика» зі своїми гостями, які відповідали в ефірі радіо «Київ 98FM» на запитання ведучого і знайомили слухачів зі своїми творами. Цього разу гостем літературної програми Радіо «Київ» була відома українська поетеса Олена Степаненко.
- Олено, як сьогодні живеться молодим українським поетесам?- Ну, я б не стала поділяти поетів і поетес за гендерною ознакою. А щодо того, як сьогодні поетам живеться в Україні – не знаю теж, що й сказати. Як на мене, якщо в тебе є дві руки, дві ноги і голова на плечах – ти будеш жити настільки добре, наскільки захочеш. Поезія – це не хвороба і не професія, це шляхетне хобі, захоплення і задоволення, доступне далеко не всім. Я також глибоко переконана, що талановита людина – талановита в усьому. Багато моїх друзів пишуть прекрасні вірші – і водночас грають у музичних гуртах, багато експериментують на грані поезії й музики, відео-поезії і різноманітних перфомансів, більш чи менш вдалих, адже це пошуки, і тим вони цікаві. Я теж із задоволенням беру участь у таких експериментах. Інколи, коли знайомишся з новою людиною - просто диву даєшся, як багато на світі талановитих людей. До якого літературного покоління ви належите? - Мені надзвичайно складно віднести себе до того чи іншого покоління - як, власне, і визначити самі ці покоління. Зараз час міксів. Один мій ровесник може писати як восьмидесятник, другий – як двотисячник, і складати «всіх катів до однієї ями», як на мене, було би просто некоректно. Кожен живе і пише в тому напрямку і в тому поколінні, де почувається комфортно. - Хто з відомих авторів вплинув на вашу творчість? - У дитинстві це були Блок і Гете, потім – Цветаєва. І якоїсь миті, років у 15, я зрозуміла, що ніколи не зможу писати так як вона – і перестала писати взагалі. Мені знадобилося років 4-5, аби зрозуміти, що є така собі Олена Степаненко, яка не мусить взагалі на когось рівнятися. Просто намагатись перейняти щось добре, щось світле, щось потужне – із напрацьованого іншими – і розвиватися далі. Я люблю творчість Камінгса та Еліота, зачитуюся Елюаром і Превером, обожнюю п’єси Клоделя. До того ж мені подобається те, що зараз пишуть в Україні, Росії, Білорусі – щодня з’являються нові імена, цікаві тексти – і я розумію, що все це впливає на мене. Плюс – кінематограф, музика, звуки, запахи. Життя. - Як народжуються ваші книги? - З роси й води, з екологічно чистих продуктів. Зазвичай – коли була написана певна «критична маса» текстів – виникала, інколи просто нізвідки - і можливість видати книжку. Перша вийшла у видавництві «Смолоскип». На той час воно було чи не єдиним, що опікувалося молодими письменниками, і досі продовжує це робити, за що його засновнику, пану Осипу Зінкевичу – низький уклін. Я не знала ані умов конкурсу, ані жодної людини, яка б могла про них мені повідомити, тож просто віддала тексти до видавництва. Стояли божевільні морози, і щоби заповнити необхідні анкети, довелося дуже довго відігрівати руки біля горнятка з чаєм, який там запропонували. Перемогти я не сподівалася, перше місце стало сюрпризом. Але от халепа – для видання книжки потрібно було удвічі більше текстів, аніж я подала. І знову пощастило - я дуже вчасно захворіла і, власне, за ті два «недужих» тижні змогла дописати ще 27 віршів. Таким чином з’явилася моя перша книга - «Передчуття Авалону». Друга називалася «Коротка меса на друге пришестя Данте», і вийшла у «Гранослові». Головний її розділ – вінок сонетів, що чергуються з верлібрами. Верлібри були написані без розділових знаків. Я тоді працювала у Спілці письменників і мала спілкуватися з представниками видавництва, що друкувало мою книжку та книги інших переможців «Гранослова». Яким же було моє здивування, коли ці люди принесли макет збірочки, геть покреслений і розмальований комами й тире. Це був шок. Виявляється, голова Cпілки пан Яворівський уклав угоду з видавництвом, яке не те що поезії, а взагалі книжок доти не видавало. І всі намагання довести щось розбивалися об уперте нерозуміння: чого вона взагалі від нас хоче? Дякувати Богові, під час однієї з таких «розборок» прийшов в усіх сенсах великий поет Василь Герасим’юк і ледь не побив упертого пана з некнижкового видавництва, тож той напрочуд легко зрозумів, чого від нього хочуть. Тож «Третя Атлантида» таки вийшла у «Зоні Овідія» видавництва «Факт». Вважаю, що це наразі найкраща серед моїх книг – хоча хтозна, можливо, наступна мені подобатиметься більше, адже вона буде сповнена нових ідей, нових вражень, нової любові. Розмовляв Петро Щербина
3.25 Copyright (C) 2007 Alain Georgette / Copyright (C) 2006 Frantisek Hliva. All rights reserved." |
||||||

Останнім часом українська преса відносилась до незалежної преси, де
розповсюдження інформації є відкритим для всіх, без
попереднього дозволу чи ліцензії. Критика влади та офіційних осіб не
повинна бути караною. Однак існує також, так звана, авторитарна теорія,
яка має на меті підтримувати і впроваджувати політику діючої влади,
уряду, парламенту. Вона може і має всі підстави, щоб закріпитися в
Україні.