- Марисю, ти йдеш купатися?

- О ні, з мене на сьогодні вже досить.

Лесь підвівся з покривала, розстеленого на зеленій соковитій траві край самого берега, і попрямував до води. Мілинна і неповоротка річка, що у цьому місці різко розвертала своє русло десь на дев’яносто градусів й утворювала неглибоку затоку з піщаним, майже без рослинності дном, враз яскраво затремтіла у промінні західного сонця прозорим і ясним сріблом. Довгий червневий день, на превеликий їхній жаль, згасав, удосталь вділивши землі сонячного тепла і світла, хоча спекотним таки не був. Надвечір’я прийшло з легким вітерцем, який приємно холодив розпечене тіло, і зі свіжістю близьких сутінків. Марися, все ще лежачи на покривалі, навіть зауважила ледве помітну засмагу, яка звабливо вкрила її до сьогодні біленьку шкіру. Але про те швидко забула, більше спостерігаючи за Лесем, який будь-що намагався у воді стати на руки, щоб із води виглядали лише його гомілки. Це довго йому не вдавалося, бо течія, загалом слабка та млява, тут була доволі сильною, тому зносила його тіло. Проте Лесь навіть не думав здаватися. Зрештою йому підкорився цей трюк і він поаплодував сам собі „щічками” стоп.

Лесь був хорошим спортсменом. Але лише був, бо поступивши на правничий факультет місцевого університету тренувався вряди-годи, а за останню зиму навіть зумів наїсти маленьке черевце. Так завжди буває зі спортсменами, пояснював він, коли вони залишають спорт і ритм їхнього життя відповідно стає більш повільним і не таким рухливим, як раніше. Одначе статура колишнього десятиборця, саме так він себе називав чи, правильніше, свою спеціалізацію, все ще залишилася привабливою для багатьох їхніх однокурсниць, і Марися немало тішилася тим, що з усіх дівчат їхнього факультету та й усього міста він вибрав саме її. Правда, тут існувала ще одна невеличка деталь: вони жили в сусідніх будинках і завжди разом запізнювалися на першу пару. До того ж вони проживали в досить багатолюдному, так званому спальному мікрорайоні міста, то вчасно потрапити на заняття було досить складно. Звичайно, за великого бажання це виявилося б цілком до снаги, але це тільки за дуже великого, бо хто захоче вставати ледве не о шостій годині ранку, щоби вчасно встигнути на заняття. Подекуди до них приєднувався Василь Феодосійович, їхній викладач латинської мови, котрий також мешкав поблизу них у цьому ж мікрорайоні, й тоді вони втрьох дружньо запізнювалися на першу пару латини. Завдяки цим спільним запізненням, постійним намаганням упхатися до переповнених автобусів, а згодом майже завжди невдалим спробам непомітно проникнути в аудиторію, Лесь і Марися подружилися. Вже з часом це потихеньку переростало у щось більше, проте у що саме, вони ще не могли самі собі у тому зізнатися, водночас аж ніяк не заважаючи рости тим почуттям.

Саме Лесь і запропонував здійснити недільної днини невеличку мандрівку за межі міста, щоби натішитися першими по-справжньому теплими літніми днями, скупатися ще в трішки прохолодній та приємній воді, позасмагати на піщаному березі мілинної річки. Заняття в університеті залишилися позаду, хоча їх ще чекала обов’язкова екзаменаційна сесія, а тому недільний відпочинок стане для них дуже вчасним і бажаним. Марися, звичайно, якийсь час наче повагалася, однак усе ж погодилася, хто б зрештою на її місці не згодився, і зараз була надзвичайно задоволена.

- Лесю, поглянь, – крикнула вона, вказуючи рукою на небо.

Зі сходу, вслід за першими поодинокими хмаринками раптом насунули грізні отари синювато-чорних, заповнюючи сіроблакить вечірнього неба своєю моторошною темінню. Повітря миттєво налилося вологою, наростаючий гул далекого грому долетів і до них. Ще секунду тому спокійна і лагідна синява мілинної ріки вмить зарябіла хвилями, потемніла і враз охолола, а ще за кілька хвилин вона перетворилася на розгнівану спінену водойму. Раптові рідкі сутінки враз спустилися додолу, несподівано змінивши цей затишний куточок, позбавивши його всіх яскравих барв.

Лесь поспішив на берег. Марися швиденько збирала їхні речі, вкладаючи до великої спортивної сумки покривало, рушники, наїдки. Одного рушника подала Лесеві й він хутенько почав витиратися. Дівчина тим часом одягалася. Насунула вузькі джинсові шорти, які звабливо огорнули невеличкі пружні сіднички. Потім одягнула майку, непомітно зняла верхню частину купальника, лише на коротку мить з-під майки зблиснувши крихітними груденятами. Вийняла гребінець і почала розчісувати довге біляве волосся, що важкими пасмами лягало на її худі плечі. Загалом Марися виглядала майже дівчам – невисока, худорлява, з милим дитячим личком. Лишень очі мала сірі, глибокі, які відразу вражали незвичною силою і красою, розумом і впертістю; очі, котрі, як не дивно, не збуджували чи притягували до себе чоловіків і хлопців, а паралізували, сковували їх, примушували підкорятися. Лесь також повсякчас відчував на собі їхню навдивовижу могутню силу, і хоча намагався щосили боротися, не здаватися на милість дівчини, розумів, що він не зможе їх перемогти, а повна капітуляція перед цією крихітною дівчиною ставала все більш неминучою.

Чи знала Марися про силу своїх очей? Лесь не знав того напевно, але те, що, принаймні, здогадувалася, то безперечно. Він навіть одного разу сам став мимовільним свідком, як вона лиш одним своїм поглядом змусила викладача замість цілком заслуженої нею четвірки поставити всі п’ять балів, хоча і переконував себе згодом, що це всього-на-всього звичайнісінький збіг обставин.

- І чого ти так на мене дивишся? – спитала Марися.

- У тебе дуже гарне волосся.

- Якщо ми зараз втрапимо під дощ, то я буду схожа на мокру курку.

- Гадаю, що ти і такою будеш мені подобатися.

Вона лише мило посміхнулася, водночас трішки скрививши своє красиве дитяче обличчя, як це зазвичай роблять вередливі діти. Лесь швидко вдягнувся, схопив сумку та разом із Марисею поспішив стежиною до шосе.

Темні грозові хмари, здавалося, намагалися будь-що їх наздогнати. Вже добряче вчувалося грізне небесне гуркотіння, вечірнє небо раз по раз освітлювали феєрверки блискавок. Вітер, такий милий і розбишакуватий удень, тепер враз ніби озвірів, розлютів, нещадно викручуючи деревам гілля. А ті приречено стогнали, гнучись додолу під натиском дужого войовника.

Дощ наздогнав їх уже на шосе і перші важкі краплини застрибали по розгарячілому асфальті. Здавалися вони аж надто великими, бо боляче вдаряли по тілу, наче то були дрібні камінці, випущені з рогатки чи катапульти, а не просто крапелинки вологи. За якусь мить із темного неба вже шугоніла злива, заливаючи рясними потоками все довкола.

Марися витягла з сумки просторе покривало, бо нічого кращого не виявилося, і вони вкрили ним голови та плечі. Удари трохи послабшали, одначе все одно відчувався їхній потужний натиск.

Із-за повороту нагло викотилися два вогняних ока, й вони одночасно підняли руки. Автомобіль різко скинув швидкість і пригальмував коло них.

- Підвезете до міста? – спитав Лесь, відкривши двері.

- Так, звичайно, – відповів молодий голос із напівтемряви салону.

Лесь допоміг Марисі сісти до авто, потім швидко заскочив сам. У салоні їх відразу огорнуло м’яке приємне тепло, стояв легкий і ароматний цигарковий дух і неголосно звучала музика.

- Намокли? – спитав водій.

Було досить темно, щоби добре роздивитися обличчя водія. Худорлявий, з довгими руками та буйною шевелюрою, либонь, чорною, – ось все, що вони могли розгледіти. Голос мав привітний, навіть солодкавий, щедро посміхався, бо раз по раз у напівтемряві виблискували його білі великі зуби.

- Ні, ще не встигли, – відповів Лесь.

- Мене звати Сергій, – першим представився водій. – А прізвище Гулько, то всі мене звуть просто Гуля. Я не ображаюся, мені це прізвисько навіть більше до вподоби, бо тих Сергіїв як… ну самі знаєте. А тим більше як тебе почнуть кликати Сєрьожей, Сєрим і те де, то аж нудить. А як вас величати?

Звертався, мабуть, відразу до обох, хоча було добре помітно, як він, щоразу обертаючись, зупиняв свій погляд тільки на Марисі.

- Мене звати Олександр, а мою дівчину – Марися.

- Гарне ім’я, – пожвавішав водій, щоправда, його й до цього не можна було назвати надто сумним і малоговірким. – Зараз таке рідко можна почути. Все: Наташа, Іра, Свєта. Правда, вже частіше почали називати дітей трохи різноманітніше, не так банально. Одні вдарилися в історію і почали згадувати Софій, Христь, Одарок. А інші хочуть західного, то й з’явилися Діани, Аріани, Елізабети. Таки щось насправді оригінального не можуть придумати.

- Чи не хочете ви, щоб знову з’явилися імена на кшталт Революції, - втрутився в розмову Лесь, – чи то пак Незалежності? Либонь, це стало би насправді для вас оригінально.

- О, так! – голосно розсміявся Гуля.

У цю мить злива досягла свого апогею. Важкі краплини щосили затарабанили по даху, і їм здалося, що дощ зараз розчавить цей автомобіль, наче шкарлупку виїденого яйця. Могутній вітер завивав десь поряд і раз по раз бився у бік крихітної машини своїм крилом, намагаючись зіштовхнути її з шосе. Водночас грім ударив із такою силою, наче то сам Зевс-громовержець сидить на даху машини та гатить величезним молотом по металу. Марися зіщулилася і щосили притиснулася до Леся.

- Ого! – вигукнув Гулько, проте навіть його голос повністю потонув у вибухах грому та тарахкотінні дощу.

Несподівано увесь простір перед ними розрізала яскрава блискавка, нагло розполовинивши небо і землю. Здалося, що світ умить розколовся на дві половинки: світлу, яку складала осяяна надто яскравими блискавками більша частина небесної гладі та темну – ввесь земний простір, що губився в непроглядній чорноті. У ту хвилю здалося, що ці дві половинки вже ніколи не зможуть скластися в одну цілісну матерію, а так і залишаться розділеними навпіл на віки-вічні. Цей розподіл спостерігався настільки чітко, наче то були дві картини майстерно з’єднані в одну. За тим іще декілька разів блискавка прокотилася небозводом і грім потряс увесь всесвіт і мертва тиша раптово запанувала над довколишнім простором.

- А це що таке? – несподівано вигукнув водій.

Хоча автомобіль по інерції ще рухався вперед, стало чутно, що двигун не працює. Сергій декілька разів повернув ключ запалення, проте стартер вперто не бажав йому відповідати. Затихла в салоні музика, жоден датчик не працював, наче весь організм цієї машинерії враз помер.

- Може пального немає? – промовив Лесь, який мав невеликі знання у механіці.

- Та ні, повний бак заправив уранці, – відказав Гуля. – Напевно, щось із акумулятором. Зараз погляну.

Автомобіль, проїхавши ще до ста метрів у майже цілковитій тиші, зрештою зупинився на узбіччі. Всі неохоче вийшли з авто, водій підняв капот. Дощ уже майже вщух, вгамувався і вітер. Грозові хмари тепер виднілися десь на заході, там ще подекуди гуркотіли громи та спалахували блискавки. Чорний асфальт був залитий водою, край шосе, а також у рівчаках, виднілися чималі калюжі. Непривітними й навіть потворними виглядали стрункі тополі, які вишикувалися рівними рядами з обох боків траси, пониклі та почорнілі. Темними та безживними видавалися трава і кущі, стовпи електропередач, автобусна зупинка вдалині.

- Що за чортівня! Ніби все гаразд, - з привітності та веселощів Гулі не лишилось і сліду, а сам виглядав досить злим і стурбованим.

Лесь і собі заглянув під капот, хоча і знав, що толку з нього ніякого. Хотів підтримати словами, та вирішив, що це може ще більше роздратувати невдоволеного водія.

- Дивіться! – раптом вигукнула Марися, звертаючись до Леся. – Там немов якісь люди йдуть сюди. Можливо, вони нам допоможуть.

Лесь поглянув у вказаному дівчиною напрямку. Зі сходу в якомусь мерехтливому тумані справді наближався чималий гурт. Були ще надто далеко, тому розгледіти, що то за люди, видавалося неможливим, одначе ті безперечно рухалися саме в їхньому напрямку. За спинами подорожніх можна було розгледіти дивовижну споруду, котра, як спочатку здалося Лесеві, була зіткана з густого туману, чорних хмар і холодного дощу і різко спиналася вгору. Він спершу подумав, що то просто марево, котре виникло лишень у власній уяві, бо надто нереальним і розпливчастим явилася йому та споруда. Якийсь час безформне марево колихалося у просторі, поволі набираючи чітких обрисів. На досить високій крутій горі стриміла гостроконечна піраміда з вершиною, яка ховалася в чорних хмарах. Гора та споруда були оповиті сивою рухливою заволокою, хвіст якої немовби тягнувся слідом тих невідомих подорожніх, які вперто наближалися до шосе. За мить бліде марево вдалині знову заколихалося в повітрі, перетворюючись на щось ефірно-прозоре, тому й Лесь не зміг бути певним, чи ж насправді щось там є.

Гуля все ще копошився коло двигуна, щось сердито і нерозбірливо бубонячи собі під ніс. Лесь і Марися спостерігали за людьми, бо однаково не знали, що робити. Гурт поволі наближався до них і разом із їхнім наближенням сірі сутінки густішали, наповнюючись нічною прохолодою і темінню. Небо все ще було затягнуте одинокими хмарами, проте ні дощу, ні грому вже не передбачалося. Гроза відійшла десь далі.

- Гей, сюди! – не витримала Марися і замахала незнайомцям руками.

Хоча подорожні вже були достатньо близько, роздивитися їх ніяк не вдавалося. Чорні силуети невпинно наближалися до них у цілковитій тиші, навіть відзвуків кроків не чути, правда, мокра земля могла забирати їх собі. Йшли ті темні постаті двома рівними шеренгами, немов якийсь військовий підрозділ, за їхніми спинами розвивалися такі ж темні плащі, чи що там вони на собі мали. Вся та компанія чомусь скидалася на щось оманливе чи потойбічне, котре зовсім випадково потрапило в цей реальний світ.

Лесь обняв Марисю, що вже тремтіла чи то від холоду та вологи, чи то від споглядання тих дивних мандрівників. Він також пильно вдивляючись у ті постаті. Помітив, що вони тримають у руках якісь палиці: чи то коси, чи, можливо, сапки. Мали своєрідну та наче неприродну ходу, мовби лишень однедавна навчилися ходити. Мабуть, то справді були прості косарі, дуже потомлені після важкої виснажливої праці, що заледве ноги пересувають, як було і з ним, коли декілька разів ходив із батьком на косовицю. Загалом більше нічого не приходило йому до голови, хоч і ця версія здавалася абсолютно надуманою, бо, якщо то справді косарі й вони справді ледве волочили зморені ноги, то аж ніяк не пересувалися б двома рівними шеренгами, до того ж, після обов’язкового могоричу, вони не змогли б так затято мовчати, а щосили горланили б, сперечалися, співали. Ні, погодився він зі своїми аргументами, на косарів вони не скидаються.

- Знаєш, Лесю, – впівголоса промовила Марися. – Мені чомусь стає страшно.

Він міцніше обняв дівчину, бо раптом і його тілом із якогось дива тисячі мурах забігали галопом, а десь всередині відразу стало неабияк моторошно та млосно. Відчував, що чим довше спостерігає за тими темними та водночас ефемерними постатями, тим сильнішими стають його відчуття. Можливо, то якісь волоцюги, бандити чи хто там ще може відати, кого нечистий сюди приніс. Чому в його голову враз прителіпав нечистий, Лесь не розумів, але то йому вкрай не сподобалося. Таки насправді відчував всім тілом – тут щось не так.

До них підійшов Гуля, врешті-решт залишивши у спокої своє безживне авто. Так утрьох і вдивлялися в темні силуети, котрі повільно та невпинно наближали до траси. Однак, якщо декілька хвилин тому сподівалися від них допомоги, то зараз наростаюче відчуття тривоги мимоволі охопило всіх заразом. Чому воно виникло, ніхто достеменно не знав, бо навіть ці темні таємничі постаті, важке захмарене небо, безкраї чорні поля однаково не могли нести вже аж такої смертельної небезпеки. Що ж тоді? Страх перед невідомістю, порожнечею, приреченістю? І чому ці дивні думки враз наповнювали свідомість посеред цього шосе? Хто їх наганяв у їхні душі?

- Може, це душі померлих? – упівголоса спитав Гуля.

- Угу, з косами, – підказав Лесь.

Однак ніхто навіть не посміхнувся, бо невідомо було, чи й жартом це виявиться. Здавалося, що й природа завмерла в очікуванні, жоден звук не долітав до їхніх вух, лише їхнє власне дихання, важке та надсадне, звучало в затихлому враз світі.

Що відбувалося потім, ніхто з них ніколи не міг пояснити достатньо чітко, наче це все трапилось уві сні чи ж у сильному сп’янінні. Спершу на них нахлинув той густий білий туман, який крутився довкола тих загадкових постатей. Проте й на туман те марево не скидалося, бо через нього враз стало важко дихати, неначе навколишнє повітря перетворилося на щось в’язке та липке. Чи то від браку повітря, чи від наростаючої напруги, але одночасно у всіх миттєво помутніла в голові, непідсильна важкість охопила мозок, немовбито їм дали дуже сильного снодійного. Марися міцно вхопилася за руку Леся, та наступної секунди вона знепритомніла. Він підтримав дівчину, хоча добре розумів, що за якусь мить із ним станеться те ж. Саме в ту хвилину з мороку ночі та туману вихопилися перші лики подорожніх, але вони чомусь здалися йому занадто нереальними.