Г. А. Ахматова «Реквієм» (Досвід рецензії)
Головна | Правила | Додати твір | Новини | Анонси | Співпраця та реклама | Про проект | Друзі проекту | Карта сайта | Зворотній зв'язок

Г. А. Ахматова «Реквієм» (Досвід рецензії)

1.12.2009

Ні, і не під далеким небозводом, і не під захистом далеких крив, – Я була тоді з моїм народом, там, де мій народ, до нещастя, був. Ганна Андріївна Ахматова… Це ім’я зараз відомо, мабуть, всім, навіть не аматорам поезії. Від прабаби, татарської княгині Ахматової, іде цей знаменитий псевдонім, яким вона замінили прізвище Горенко. Народилася Ганна Андріївна під Одесою. Однорічною дитиною була перевезена на північ – у Царське Село. Найважливішими моментами дитинства вона називала враження про Царськосільські парки, Херсонес, море, навчання читанню по абетці Лева Толстого, перший вірш, написаний в одинадцять років. Далі – навчання, шлюб з Гумільовим, поїздки в Париж, де вона знайомить із  Модильяні, подорож по Італії, народження сина, «Бродячий Собака», Сталін, репресії, страждання, війна, доповідь Жданова, гоніння, світове визнання й… багато, багато інших яскравих вражень життя. Де, як на синусоїді, чергуються сльоти й падіння.


За своє довге життя Ганна Андріївна залишила величезну літературну спадщину, яким пишається й захоплюється увесь світ. Але все-таки «Реквієм» займає в ньому особливе місце. Цей добуток став справою всього її життя. У цю поему виплеснуто горе всіх матерів. «Реквієм» був написаний не за один день. Він був по слову «підслуханий» у бідних жінок, що стоять із передачами за тюремною стіною.


Сімнадцять місяців у тюремних чергах Ленінграда, страшні роки  єжовщини, безвинні страждання великої кількості людей у роки сталінщини породили добуток величезної сили. Основною темою поеми є страждання всіх матерів, дружин, сестер. «Перед цим горем гнуться гори, не тече велика ріка, але міцні тюремні затвори, а за ними «каторжні нори» і смертельна туга». Скорботний сумний плач матері про несправедливо засуджених. «Кам’яним» словом падає жорстокий вирок. Материнські муки вічні – про це нагадує автор, відтворюючи картину страти Христа.


Ахматова показує, як, пройшовши довгий і важкий шлях, перебуваючи на грані розпачу, мати зуміє вистояти, не зламатися: «У мене сьогодні багато справ: треба пам’ять до кінця вбити, треба, щоб душа скам’яніла, знову навчилася жити».


Їм, матерям, присвячене цей добуток, вони є його головними героями. І сама Ганна Ахматова – одна з них. Всі слова, думки, учинки проходять через її душу і її руки лягають на папір. І безумовно, її невід’ємне право – пам’ятником застигти там, де з усіма стояла вона триста годин.


І лише одне, одне-єдине питання задаю я собі завжди: де, де простій, смертній людині черпати такі сили? Невже в собі?!


Практично вся творчість Ахматової радянської пори – грандіозний реквієм по вбитим і задушеним людям і мріям, віршам і надіям. І страшно навіть подумати, що все це не згущення фарб, художнє перебільшення або штучна драматизація життя, а гірка правда. Правда, що ця мужня жінка могла б і не знати, що вона вистояла й до кінця залишалася вірна своєму народу.



1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 |
© 2000–2017 "Литература"