Головна | Правила | Додати твір | Новини | Анонси | Співпраця та реклама | Про проект | Друзі проекту | Карта сайта | Зворотній зв'язок

Переказ твору про антилюдську, антиприродну суть війни

21.12.2009

Тепла літння ніч над фронтом. Тиша. Зморено сплять бійці. А я чатую на своєму спостережному пункті. Саме зійшов місяць, залив сво’ім дрімотно-синім сяйвом усю нашу долину. Забіліло рештками своїх класичних стін містечко. Пильніше вдивляюся в передній край ворога, який може зненацька, з переляку, відкрити вогонь, і тоді мені робота: фіксувати вогневі точки. Проте місячна ніч приспала й ворогів. Дослуховуюсь до різних нічних шерехів — чи не повзе ворожа розвідка? І раптом здригнувся від такого знайомого звуку.


— Дзінь-дзень, дзінь-дзень! Чи не сплю я? Може, заснув на своєму посту і мені просто сниться, як хтось косу мантачить поблизу?


Ні, це не сон. І звук такий бентежний — ніби оце мій батько косить траву для кролів на глибочицьких горбах та й став помантачити змокріле лезо коси. Відтак Ще бентежніше: шурх-шурх-шурх. Це десь зовсім близько, за моєю спиною. Потихеньку роззираюсь: так і є, неподалік солдат косить траву. Широко ручку захоиив! Помах коси дужий, розмірений. Одразу видно вправного косаря, істинного хлібороба, що тут, на фронті, так знудьгувався за улюбленою працею. Не можу погляду відірвати від косаря, але мушу пильнувати й за ворогом, аби не сталося біди. Проте все спокійно. Косить солдат. Помантачить косу (і де він її доп’яв?!) і далі кладе рівні щедрі покоси — трава ж бо по коліна!


Коли почало сіріти, боєць натомлено підійшов до свого окопу і щез у ньому — лише на мить зблиснуло мокре лезо коси. Одразу ж на тому місці, де зник солдат, закурів цигарковий дим.


Сонце, що зійшло з-за руїн села, освітило свіжі покоси і діамантові росинки на них.


Мені дуже хотілося підійти до солдата-косаря (я запримітив його окоп), познайомитися, поговорити, але здійнялася перестрілка, треба було засікати вогневі точки противника, мене чекали інші обов’язки — починався трудовий день війни.


А проте того дня всі ми були ніби заворожені, не чуючи, здається, страшного реву канонади: нас бентежив, хвилював, п’янив тонкий ніжний аромат скошеної прив’ялої трави.


І ще кілька днів по тому, перемагаючи в’їдливе порохове гариво, ви-1 тав над фронтом духмяний запах свіжого сіна, що нагадував нам дитинство, далеку домівку, рідну матір… А ще той ніжний аромат будив у солдатських душах такі щемкі, дорогі й, здавалося б, забуті чи стерті суворими будаями війни, але все ж такі незнищенні, не спалені фугасами, не задушені порохом, не засипані окопною землею святі тонкі почуття, які жили в солдатові, живили його душу й тіло, вели на смертний бій, бо ім’я тим чуттям — любов до рідної землі.


 



1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 |
© 2000–2017 "Литература"