Головна | Правила | Додати твір | Новини | Анонси | Співпраця та реклама | Про проект | Друзі проекту | Карта сайта | Зворотній зв'язок

Повість Нечуя-Левицького “Кайдашева сім’я” як енциклопедія народознавства

19.12.2009

Іван Франко, називаючи автора “Миколи Джері“, “Кайдашевої сім’ї”, “Хмар” талановитим майстром слова, “творцем живих типів”, акцентував на його вмінні спостерігати життя, передавати побачене засобами слова. Вчений образно називав Нечуя-Левицького “великим артистом зору”, “колосальним, всеобіймаючим оком” Правобережної України. “Те око обхапує не маси, не загальні контури, а одиниці, зате обхапує їх із незрівнянною бистротою і точністю, вміє підхопити відразу їхні характерні риси і передати їх нам із тою випуклістю і свіжістю красок, у якій бачить їх само”. У своїх кращих творах Нечуй-Левицький, за словами іншого дослідника літератури — Сергія Єфремова, “виявив себе справжнім майстром рідного слова і громадянином рідної землі”.


Письменнику дорога історія рідного народу, його самобутність, йому болить втрата волі й національної гідності. Такими настроями спричинене прагнення Нечуя-Левицького якомога повніше відтворити на сторінках своїх повістей народні традиції, звичаї й обряди, сповнені, за його щирим переконанням, потужним духовним потенціалом і невичерпною відновлю вальною силою.


Чи не найяскравішою щодо цього є повість “Кайдашева сім’я”. У ній читач натрапляє на докладний опис сватання, розглядин, обряду весілля, особливостей приготування національних страв і традицій частування, обряду похорону, ворожіння, знахарства тощо. Приміром, як мальовничо подає письменник традицію національного вбрання, особливо дівочого й жіночого, зокрема повсякденного й святкового. Ось Мотря, запрошена Карпом, збирається на музики: ” Подруга-сусіда наділа Мотріна голову кибалку, вирізану з товстого паперу, схожу на вінок, на кибалку, над самим лобом, поклала вузеньку стрічку з золотої парчі, а потім клала стрічки одну вище од другої…”. А ось стара Кай-дашиха збирається на оглядини до Довбишів: “Кайдашиха наділа тонку сорочку, зав’язалась гарною новою хусткою з торочками до самих плечей і понадівала всі хрести й дукачі, наділа нову юпку, нову білу свиту, ще й жовті чоботи взула”. Нечуй-Левицький описує деталі одягу, головних уборів з етнографічною точністю, милуючись вбранням, яскравими прикрасами й водночас ніби залишаючи свої описи в спадок нащадкам для відживлення національної пам’яті.


Послідовна розповідь про життя Кайдашів допомагає відтворити в уяві селянську садибу: хату, стайню, хлів, повітку, город, садок, леваду. Автор добре знає життя селян, майстерно відображає деталі оселі. Життя українського села повністю пов’язане з хліборобським календарем та церковними святами. Родина Кайдашів живе за цими не одне століття встановленими правилами: працюють у будні, ходять до церкви у неділю та на свята, постяться по середах та п’ятницях, йдуть на прощу до Києва.


У повісті створено галерею народних типів, які в сукупності творять обличчя українського народу в найрізноманітніших його виявах. Героїв твору змальовано в народно-пісенній традиції. “Лаврінове молоде довгасте лице було рум’яне. Веселі сині, як небо, очі світились привітно і ласкаво. Тонкі брови, русяві дрібні кучері на голові, тонкий ніс, рум’яні губи — бсе дихало молодою парубочою красою”. Душевна привабливість Лавріна передається через його мову, поетичну та лагідну, ніби зіткану з пісні. А народна пісня — це також споконвічна українська традиція, без якої не відбувається жоден обряд, жоден звичай. Отож незважаючи на тяжкі життєві обставини, у побуті українців багато музики. На весіллі, на вечорницях грають троїсті музики, а Лаврін, ідучи до сусіднього села до Мелашки, грає на сопілці: “Цілу дорогу юосопілка грала, то пісня ніби сама заспівалась”. Співає Мотря на зло свекрусі. Співає Кайдашиха за шиттям.


Героїв “Кайдашевої сім’ї не можна назвати відверто гарними чи відверто поганими. Нечуй Левицький показує складне поєднання в образах Кай-дашів світлих людських почуттів та поривань і рис негативних — егоїзму, лайливості, скнарості тощо. Проте які б риси не були визначальними в характерах героїв, автор не вдається до песимізму, сподіваючись на перемогу здорового глузду. Письменник переконаний: тільки розрив із глибинною народною традицією зумовлює духовне зубожіння людини. Соковиті й барвисті описи побуту й праці селян у Нечуя-Левицького критики іноді порівнюють з відомими побутовими картинами Еміля Золя. Проте особлива теплота, симпатія автора, якою овіяне життя селянина, вияв поезії народної душі в прозі українського письменника не мають відповідних паралелей у творах про селянство Золя, витриманих у темних, безпросвітних тонах (“Земля”).


Відтворенням кращих рис поетичної, працелюбної української нації, викриттям гірших, що стали результатом руйнації національних святинь, відображенням звичаїв, побуту, традицій, духовних поривань українців письменник стверджує віру в незнищенність українського народу. Він мріє про день прийдешній, про повернення до духовних витоків, про відродження високої духовності. У цій мрії — нев’януча краса “Кайдашевої сім’ї”, у ній те, що дозволило Максимові Рильському назвати повість Нечуя-Левицького “сонячним”, хоч дещо й “захмареним” твором, у якому “все виконує свою визначену автором роль, веде свою мистецьку партію, як інструментал в хорошому оркестрі чи хорі”.



1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 |
© 2000–2017 "Литература"