Головна | Правила | Додати твір | Новини | Анонси | Співпраця та реклама | Про проект | Друзі проекту | Карта сайта | Зворотній зв'язок

Стислий переказ роману М. О. Булгакова «Біла гвардія»

3.12.2009

Михайло Опанасович Булгаков. Ім’я цього чудового письменника довгий час було в нас заборонено, його добутки не друкувалися, багато рукописів були вилучені при обшуках. При житті (а вмер він сорок вісім років від роду, в 1940 році) його добутки друкувалися дуже мало: фейлетони, нариси про Москву, деякі сатиричні оповідання, Булгаков був ще й прекрасний драматург, але… його п’єси осягла та ж доля, що і його прозу.


На початку шістдесятих років видавництва стали робити боязкі спроби випустити у світло хоча б деякі книги Булгакова. Тоді з’явилися «Записки юного лікаря», «Життя пана де Мольєра», «Театральний роман» і… «Біла гвардія». Здавалося б, як же цензура могла пропустити такий добуток, як «Біла гвардія»? Адже вже назва говорить про те, що в книзі показана доля білого офіцерства. Але тому-те й пропустили її до друку, що розкривається в ній трагедія білої гвардії, показана її поразка, її розгром.


Булгаков завжди відрізнявся від своїх побратимів літераторів тим, що намагався йти своїм шляхом. Усього через кілька років після кінця Громадянської війни Булгаков показав весь жах братовбивчої бойні, не віддаючи переваги ні білим, ні червоним, не висловлюючи особливе співчуття ні тим, ні іншим.


Він описує Київ 1918 року, життя й долю однієї сім’ї – Турбіних – і їхніх найближчих друзів. Показує їх не як лютих ворогів революції (хоча вони дійсно її не приймають), а як звичайних людей, гарних і не дуже, зі своїми недоліками й достоїнствами, дрібними слабостями (а в кого їх немає!), переживаннями, що страждають тому, що життя їх, так звична й розміряна, раптом перевернулася, стала комусь не угодна й не зручна.


 Доля цих людей дуже трагічна. Коли читаєш перші сторінки роману, здається, що маєш справу із сімейною хронікою Турбіних.


От вертається в рідне місто після довгої й важкої служби старший брат, Олексій Васильович Турбін, військлікар; сестра його, Олена Василівна, повінчалася з капітаном Сергієм Івановичем Тальбергом… Жити б так жити. Але, як передвістя страшних нещасть прийдешніх, умирає мама. «Мама, світла королева, де ж ти?» Разом з маминою смертю йде в минуле й те мирне й покійне життя, у якій стіни їх затишного маленького будиночка в саду, над крутою горою, не захльостували бури війн і революцій. У великими, бурхливими пожежами й стікаючою кров’ю світі сім’я Турбіних з’являється маленьким острівцем тепла й затишку, відносного спокою. Адже вони з дитинства звикли до того, що їхній будинок – їхня міцність, книги, годинники й саардамский тесля зовсім безсмертні.


Революція й Громадянська війна вихром увірвалися в їхнє життя, порушили мирний її плин. Опам’ятавшись у кімнаті в його Юлії, що врятувала, Олексій з відрадою побачить бік стародавнього фортепьяно, портрети, край еполета в рамі. «Боже, яка старовина!.. Еполети його прикували. Було мирне світло сальної свічки в шандалі. Був світ, і от світ убитий. Не вернуться роки».


Але, болісно переживаючи зникнення цього світу, Турбіни розуміють, що колесо історії вже не зупиниш, що, як би гірко не було це усвідомлювати, пересидіти революцію в будинку, закрившись на клямку, не можна. Не можна, ні за яких умов не можна втратити совість і честь, як це трапилося з їхнім нижнім сусідом Василем Лисовичем. Тим самим, котрий в 1918 році став раптом Васілісой, щоб уникнути невідомих і небажаних наслідків. Турбіни і їхні давні друзі-офіцери (та й милий, неспритний кузен з Житомира – Ларіосик) ніколи не стали б, як Васіліса, закрившись уночі в будинку, уважати гроші. Навпроти, що ні день – то в них гості, вино ллється рікою. І не бояться вони в застіллі встати й випити зі слізьми в очах за здоров’я царя-панотця, запекти «Боже, царя зберігай…». Ніколи не втрачають вони своїх життєвих принципів, ні на хвилину не сумніваються: а чи не краще було б перейти на сторону революції? Вони нехтують людей, які готові міняти погляди на життя настільки ж часто, як часто міняється в місті влада. Чоловік Олени («Лени ясної», що так любить Шервиньський), Сергій Іванович Тальберг, не прижився в сім’ї Турбіних. Він чужий для них, людина, при першій зручній можливості ганебно втекла з міста. Як пацюк з потопаючого корабля. Недарма Миколка зауважує, що Тальберг дуже схожий на пацюка.


Життя людей честі завжди набагато важче життя людей безчесних. Всі Турбіни думають так само, як Николка, зовсім ще юний, сімнадцятилітній, котрий вірить, «що слова честі не повинен порушувати жодна людина, тому що інакше не можна буде жити на світі». І це небагато старомодне лицарство є останньою підпіркою їхньої віри.


«Біла гвардія» – роман розчарувань. Так, Турбіни презирають неправду, своєкорисливість, пристосування до обставин. Саме тому так важка їхня доля, що вони, люди честі, ніколи не зможуть відмовитися від своєї віри. Їм легше вмерти, чим зробити це.


Маючи сильний художній талант і здатність неупереджено аналізувати зовсім недавнє минуле своєї Батьківщини (адже роман був написаний усього через шість років після початку Громадянський війни), Булгаков майстерно зумів показати, що, незважаючи на всі тяготи долі, у людині завжди залишається віра в краще, що світ, спокій, щастя й благоденство обов’язково наступлять. Нехай для цього навіть необхідно пережити ті страшні страждання, які випали на частку героїв «Білої гвардії».


Тому, як і на початку роману, у його епілозі, дивлячись на яскраві зірки, автор змушує нас думати про вічність, про життя, про долю майбутніх поколінь, про відповідальність людей перед історією, один перед іншим. «Все пройде. Страждання, муки, кров, голод і мор. Меч зникне, а от зірки залишаться, коли й тіні наших тіл і справ не залишиться на землі. Немає жодної людини, який би цього не знав. Так чому ж ми не хочемо звернути свій погляд на них? Чому?»



1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 |
© 2000–2017 "Литература"