Головна | Правила | Додати твір | Новини | Анонси | Співпраця та реклама | Про проект | Друзі проекту | Карта сайта | Зворотній зв'язок

Стислий переказ твору О. І. Солженицин «Архіпелаг ГУЛАГ»

17.12.2009

Ім’я О. І. Солженицина в багатьох з нас асоціюється з назвою добутку, що відкрило правду про події, які мали місце в нашій державі під час правління великого тирана, що ввічнив себе й справи свої в шістдесяти шести мільйонах убитих й замучених (саме таку цифру називає Солженицин) і назавжди залишився самою загадковою й жорстокою персоною, коли-небудь, що стояла у влади на Русі.


«Архіпелаг ГУЛАГ» – добуток не тільки про в’язниці й табори, це ще й найглибший аналіз періоду в історії держави Російського, котрий пізніше одержав назву «епохи культу особистості». Основною темою «Архіпелагу» я б назвав правду. Правду про те, що діялося в Радянському Союзі в тридцяті й сорокові роки. У преамбулі свого оповідання Солженицин так і говорить: «У цій книзі немає ні вигаданих подій, ні вигаданих осіб. Люди й місця названі їхніми власними іменами. Якщо названі ініціалами, то по міркуваннях особистим. Якщо не названі зовсім, то лише тому, що пам’ять людська не зберегла імен, – а все було саме так». Солженицин пише саме життя, і вона з’являється перед нами у всій її наготі, у дрібних подробицях. Вона балансує на грані смерті.


Особистість людини, його достоїнство, воля, думка розчиняється в елементарних фізіологічних потребах організму, що перебуває на грані земного існування. Солженицин зриває завісу неправди, що застеляла очі багатьом, у тому числі й самій свідомій частині нашого суспільства – інтелігенції. Солженицин жартує над їхніми біло-рожевими мріями: «Якби чеховським інтелігентам, всі що гадали, що буде через двадцять – тридцять – сорок років, відповіли б, що через сорок років на Русі буде наслідок, будуть стискати череп залізним кільцем, спускати людину у ванну з кислотами, гол і прив’язаного катувати мурахами, клопами, заганяти розпечений на примусі шомпол в анальний отвір («секретне тавро»), повільно роздавлювати чоботом полові частини, а у вигляді самої легені – катувати по тижні безсонням, спрагою й бити в криваве м’ясо, – жодна б чеховська п’єса не дійшла до кінця, всі герої пішли б у божевільний будинок». І, звертаючись прямо до тих, хто робив вигляд, що нічого не відбувається, а якщо й відбувається, то десь стороною, удалечині, а якщо й поруч, те за принципом «либонь не мене», Солженицин кидає від всіх «тубільців Архіпелагу»: «Поки ви собі на втіху займалися безпечними таємницями атомного ядра, вивчали вплив Хойдегерра й Сартра й колекціонували репродукції Пікассо, їхали купейними вагонами на курорт або добудовували підмосковні дачі, – а лійки безупинно шастали по вулицях, а гебісти стукали у двері» – «органи ніколи не їли хліба зрячи»; «порожніх в’язниць у нас не бувало ніколи, а або повні, або надмірно переповнені». Цікавий той факт, що у своєму оповіданні Солженицин не виводить героя, а як би у своєму дослідженні мільйони реальних доль, характерів. Автор відтворить загальну психологію мешканця тоталітарної держави. За дверима – терор, і вже понеслися нестримні потоки в табори, «схоплювалися люди ні в чому не винні, а тому не підготовлені ні до якого опору. Створювалося враження… що від ГПУ-НКВД утекти неможливо. Що й було потрібно. Мирна вівця вовкові по зубах».


Серед факторів, які уможливили весь той жах, Солженицин указує на «відсутність цивільної доблесті» у російської людини. Ця споконвічна покірність, що виховувалася в “російському мужику століттями кріпосного права, і дала можливість для культу особистості. Органи також були сильні тим, що зробили ставку на найдужче в людині – природні інстинкти. Підліток, чиє дорослішання було не простим процесом, що мав проблеми із протилежною статтю, хто відчував себе слабким, – от ідеальний кандидат у слідчі ГПУ. Немає більше жорстокої людини, чим людина слабка, що одержала владу над тілами й долями інших людей. Органи культивували все саме низинне в людині. Звір у чекісті не був обмежений якими-небудь рамками. З людьми ці індивідууми не мали нічого загального. Тому що те, що відрізняє людину від звіра, в органах не дуже цінувалося. Плюс струнка соціалістична теорія. Плюс влада блотних у таборах. І результат – дивовижний по своїх масштабах геноцид проти російського народу, що знищив кращу його частину й наслідки якого будуть помітні ще кілька століть (під час Вітчизняної війни 1812 року французів називали «басурманами» – які ж сильні були перекази про татаро-монгольське ярмо).


У художньому плані «Архіпелаг ГУЛАГ» також досить цікавий. Сам автор називає свою працю «досвідом художнього дослідження». При строгій документальності це цілком художній твір, у якому поряд з відомими й безвісними, але однаково реальними в’язнями режиму діє ще дій із гнилих овочів, за найменшу неслухняність їх відправляють у карцер, після якого «туберкульоз і швидка смерть гарантуються». Людське достоїнство зеків принижується щохвилини.


Матрьона живе в селі Тальново, але і її життя не балує. Вона їсть тільки картоплю із власного городу так ячну кашу, тому що нічого іншого виростити й купити не може. Пенсія їй, що проробила в колгоспі двадцять п’ять років за палички-трудодні, не дозволяється. Баба хвора, але не вважається інвалідом. Оповідач докладно описує, як героїня домагалася пенсії за чоловіка: нескінченна бюрократична тяганина всяких відповідальних секретарів з печатками зовсім замучила її.


Село Матрьони перебуває поруч із торфорозробками, але жителям, крім голови, купувати торф не дозволяється – узимку обігріватися нема чим. Люди змушені красти брикети по ночах, за що могли й засудити. Сіно для худоби косити теж не дозволялося. Тому всі косили по ночах у різних далеких полянах і тягали на собі додому. Новий голова першою справою обрізав у Матрьони город, і відрізана половина пустувала за забором.


Іншими словами, прості радянські люди живуть у нелюдських умовах як у таборі, так і на волі. Ідеї повісті й оповідання дуже схожі: це добутки про опір людського духу несправедливого життя – табірному насильству в Івана Денисовича й анти людських порядків у Матрьони. Обоє головних героїв – позитивні персонажі, вони зуміли зберегти совість і доброту. Обох героїв відрізняє почуття власного достоїнства: Іван Денисович добре запам’ятав науку Куземіна: «у таборі помирає той, хто миски лиже, хто на санчастину сподівається, хто бігає до начальства доносити». І Шухов не лабузниться ні перед ким, самотужки переборює всі труднощі, зберігаючи в душі високі моральні принципи. Матрьона, самотня хвора баба, також живе своїми працями, не випрошуючи милості в навколишніх. Найважливіша риса, що зближає героїв, – їхня працьовитість. Іван Денисович уміє робити все: в будинку він був першокласним теслею, а в таборі став прекрасним муляром. Він уміє шити тапочки, латати ватник, робити ножі, чим заробляє гроші на тютюн. Матрьона одна управляється й у будинку, і в городі, і з козою, і з косовицею. Обоє героя знаходять задоволення в роботі, забувають свої прикрості. (Шухов випробовує теперішню радість, коли швидко й спритно викладає стіну ТЭЦ, забуває про табір, про час.)


Чуйність і доброта характерні для героїв Солженицина. Матрьона, поховавши всіх своїх шістьох дітей, не озлилася на долю, але виховала прийомну дочку Кіру, допомагала сусідам зорювати й забирати городи й ніколи не брала за це грошей.


Страницы: 1 2


1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 |
© 2000–2017 "Литература"