Головна | Правила | Додати твір | Новини | Анонси | Співпраця та реклама | Про проект | Друзі проекту | Карта сайта | Зворотній зв'язок

Історія українського народу на сторінках художніх Творів. Стисло

21.12.2009

Прагнення осягнути історичне буття рідного народу було притаманне українським митцям за всіх часів. Вже за доби Київської Русі виник такий самобутній жанр оригінальної літератури як літописи, де минуле народу й держави розглядалося в органічній єдності із сучасністю. Особливістю давньоукраїнських літописів є їх висока мистецька вартість.


Легендарні автори «Повісті минулих літ» і «Галицько-Волинського літопису» не лише фіксували події, а прагнули збагнути внутрішню логіку історичного розвитку, намагалися в минулому знайти ключі для розуміння найболючіших проблем свого часу. Історичний матеріал вони підпорядковували глибоко патріотичним ідеям єдності Руської землі й збереження власної держави. Саме ці ідеї слугували для них визначальним критерієм для оцінки діяльності історичних діячів — князів, бояр, священиків, митців. Традиції історичної літератури не уривалися на нашій землі ніколи. їх успадкували письменники нової доби. У новій і новітній українській літературі немає жодного письменника, який би не торкався історичної минувшини України. Через неможливість навіть коротко спинитися на багатьох авторах, розгляну твір на історичну тематику, що серед прочитаного останнім часом вразив мене найбільше. Це роман нашого сучасника Павла Загребельного Диво .


Роман з’явився 1968 р. Цей твір започаткував новий тематично-проблемний напрямок у творчості відомого прозаїка — художнє дослідження духовно-історичних витоків нашого народу, його сучасності. Дія в “Диві” відбувається з 992 до 1037 року, а також у 1941—1942 і 1965—1966 роках. Роман — то розповідь про мистецький витвір нашої давнини — Софію Київську, про долю цієї величної пам’ятки та місце Ті в нашій духовній історії. Власне, образ Софії й об сднує в творі події майже тисячоліття. Композиція “Дива” нагадує архітектуру собору: незвичайність планів, переходів, добудов, але в химерній асиметрії прихована доцільність і гармонія. Вибудовуючи своє “Диво”, письменник використовує композиційний прийом поєднання різних часів. У цьому йому допомагають такі позасюжетні елементи, як епіграфи.


Заспів до роману та епіграфи до кожної з його частин глибоко занурені в зміст.


До розділів про 11 століття взято вислови з літопису Нестора. У самій назві, наприклад, “Рік 1014. Літо. Болгарське царство”, є лише літописна констатація. А в епіграфі — вияв гніву, скорботи і непримиренності людського сумління до візантійського тирана, прозваного Болгаробойцею за осліплення чотирнадцяти тисяч полонених: Толи не будет межю нами мира, оли камень начнеть плавати, а хмель почнеть тонути. Несторове слово видається особливо доречним не тільки через його часову близькість до подій, викладених у романі, але й через бажання автора дотримуватися принципів правдивого відображення історії. Адже ім’я Нестора для нас, українців 20 століття, є, як і Софія Київська, багатозначним і глибоким символом, з котрим пов’язані історична пам’ять народу, сув’язь поколінь тощо.


Надзвичайно промовистий епіграф до всього твору. Роман починається віршем німецького митця Б. Брехта, у якому звучить мотив уславлення безіменних народних творців:

  • Хто звів семибрамні Фіви?
  • В книгах стоять імена королів.
  • А хіба королі лупали скелі й тягали каміння?
  • Що знав Павло Загребельний про творця Софії Київської? Які документи залишили свідчення про цього талановитого художника? На жаль, історія не зберегла імені майстра, а найпромовистіший документ на його користь — сам собор, його мистецьке оздоблення. Отже, перед письменником стояло вельми складне завдання: відтворити образ безіменного митця з його праці. Сивоок приходить до нас звідкись з недоторкано-білих снігів, з несходимих пущ. Художня інтуїція підказала письменникові, що творець Софії Київської мав бути пущанином, дитячі враження якого стали витоками його мистецького світовідчуття. Та для спорудження собору такого досвіду замало. І романіст розвиває думку, що майбутній архітектор мав досконало оволодіти законами мистецтва, котрі тоді могла дати йому візантійська культура. Понад тридцять років Сивоок ішов гірким шляхом пізнання істини й майстерності. Вони для нього нерозривні, і незадовго до загибелі він відкриє для себе найголовніше: “Бо що є мистецтво? Це могутній голос народу, що лунає з уст вибраних умільців. Я — сопілка в устах мого народу, і тільки йому підвладні пісні, що пролунають, народившись у мені”.


    До цього відкриття митець ішов стихійно, але неухильно — його вели доля й покликання. Спочатку він не знав, що в ньому після смерті діда оживе буй-нодивний світ кольорів. Наступний щабель його духовного зростання — захоплення красою церкви Богородиці. У язичницькій Радогості, захованій в глибини зеленого дивосвіту, його вразила летюча барвна каплиця, а її хранителька Зве-нислава відкрила душу барв, які, мов люди, залежно від випадку, бувають веселі, чисті, лагідні, довірливі, невинні, сумні, крикливі, жалібні, холодні, теплі… Ось чому пізніше, у Константинополі, вже спробувавши в Радогості та болгарському монастирі вичаровувати з небуття новий світ, Сивоок шукав у барві людину. Можливо, тому до нього на будівництво собору йшли босі, без шапок, бідні, обідрані, несміливі, він учив їх, працював разом з ними, жив з ними в нужді і клопотах…. Велика любов Сивоока до людей допомогла йому спорудити дивохрам. І коли доля поставила перед ним вибір: собор чи кохана? — він став на захист жінки. Так підказала йому любов і честь — інакше він не міг би бути гідним того дива, яке творив своїми руками.


    Почавши з “Дива”, Павло Загребельний створює цикл історичних романів про Київську Русь: “Первоміст” (1972), “Смерть у Києві” (1973) і цикл своєрідних історико-біографічних романів: “Євпраксія”(1975), “Роксолана” (1980), “Я, Богдан” (1983), — вони принесли письменникові великий успіх, широку читацьку популярність. Праця Загребельного в жанрі історичного роману виявилася корисною й плідною, позаяк з виходом книг митця було “розхитано” усталені канони, зрушено жорстку, спрощену “соціально-класову” регламентованість.


     



    1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 |
    © 2000–2017 "Литература"