Твір на тему: Проблематика повісті О. І. Солженицина «Раковий корпус»
Головна | Правила | Додати твір | Новини | Анонси | Співпраця та реклама | Про проект | Друзі проекту | Карта сайта | Зворотній зв'язок

Твір на тему: Проблематика повісті О. І. Солженицина «Раковий корпус»

17.12.2009

До творчості великого генія, лауреата Нобелівської премії, людини, про яку так багато сказано, страшно доторкатися, але я не можу не написати про його повісті «Раковий корпус» – добутку, якому він віддав нехай і невелику, але частина свого життя, якій його намагалися позбавити довгі роки. Але він чіплявся за життя й виніс всі тяготи концентраційних таборів, весь їх жах; він виховав у собі свої власні погляди на те що відбувалося навколо, не запозичені ні в кого; ці погляди він виклав у своїй повісті.


Одна з її тем – це те, що, якою би не була людина, поганою або гарною, що одержав вище утворення або, навпаки, неосвічений; яку би посаду він не займав, коли його осягає майже невиліковна хвороба, він перестає бути високопоставленим чиновником, перетворюється у звичайну людину, що просто хоче жити. Солженицин описував життя в раковому корпусі, у найстрашнішій з лікарень, де лежать люди, приречені на смерть. Поряд з описом боротьби людини за життя, за бажання просто співіснувати без болю, без мук, Солженицин, завжди й при будь-яких обставинах відрізнявся своєю тягою до життя, підняв безліч проблем. Їхнє коло досить широке: від сенсу життя, відносини між чоловіком і жінкою до призначення літератури.


Солженицин зіштовхує в одній з палат людей різних національностей, професій, прихильних різним ідеям. Одним з таких пацієнтів був Олег Костоглотов – засланець, що був зеком, а інший – Русанов, повна протилежність Костоглотову: партійний діяч, «коштовний працівник, заслужена людина», відданий партії. Показавши події повісті спочатку очами Русанова, а потім через сприйняття Костоглотова, Солженицин дав зрозуміти, що поступово зміниться влада, що перестануть існувати Русанови з їх «анкетним господарством», з їхніми прийомами різного попередження й будуть жити Костоглотови, які не приймають такі поняття, як «залишки буржуазної свідомості». Солженицин писав повість, намагаючись показати різні погляди на життя: і з погляду Біжи, і з погляду Асі, Деми, Вадима й багатьох інших. У чомусь їхні погляди схожі, у чомусь розходяться. Але в основному Солженицин хоче показати неправоту тих, хто міркує, як дочка Русанова, сам Русанов. Вони звикли шукати народ десь обов’язково внизу; думати тільки про себе, не замислюючись про інші. Костоглотов – виразник ідей Солженицина; через суперечки Олега з палатою, через його розмови в таборах він розкриває парадоксальність життя, а точніше, те, що не було ніякого змісту в такім житті, так само як і нема рації в тій літературі, що звеличує Авієта. По її поняттях щирість у літературі шкідлива.

  • «Література – щоб розважити нас, коли в нас настрій погане», – говорить Авієта, не розуміючи, що література дійсно вчитель життя.
  • І якщо треба писати про те, що мабуть, то, виходить, ніколи не буде правди, тому що ніхто не може точно сказати, що саме буде. А побачити й описати те, що є, може далеко не кожний, і навряд чи Авієта зможе представити хоча б соту частку того жаху, коли жінка перестає бути жінкою, а стає робочим конем, що згодом не може мати дітей. Зоя розкриває Костоглотову весь жах гормонотерапії; і те, що його позбавляють права продовжувати себе,  жахає його:

  • «Спершу мене позбавили  моєї власного життя. Тепер позбавляють і права… продовжити себе. Кому й навіщо я тепер буду?.. Гірший з виродків! На милість?.. На милостиню?..»
  • І скільки б не сперечалися про сенс життя Єфрем, Вадим, Русанов, скільки б про нього не міркували, для всіх він залишиться тим самим – залишити після себе кого-небудь. Костоглотов пройшов через всі, і це наклало свій відбиток на його систему цінностей, на його поняття життя. Те, що Солженицин довгий час провів у таборах, теж вплинуло на його мову й стиль написання повісті. Але від цього добуток тільки виграє, тому що людині стає доступним все те, про що він пише, він як би переноситься в лікарню й сам бере участь у всім що відбувається. Але навряд чи хто-небудь із нас зможе до кінця зрозуміти Костоглотова, що скрізь бачить в’язницю, у всьому намагається знайти й знаходить табірний підхід, навіть у зоопарку. Табір скалічив його життя, і він розуміє, що навряд чи йому вдасться почати колишнє життя, що дорога назад йому закрита. й ще мільйони таких же загублених людей викинуті на простори країни, людей, які, спілкуючись із тими, хто не стосувався табори, розуміють, що між ними завжди буде стояти стіна нерозуміння, подібно тому як не розуміла Костоглотова Людмила Панасівна.


    Ми вболіваємо про те, що ці люди, яких скалічили життя, спотворив режим, які виявили таку невгамовну спрагу життя, пережили страшні страждання, тепер змушені терпіти відторгнення суспільства. Їм доводиться відмовитися від того життя, до якої вони так довго прагнули, що вони заслужили.



    1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 |
    © 2000–2017 "Литература"