Зразок твору: Ідея духовного багатства людини у романі О.Гончара «Собор»
Головна | Правила | Додати твір | Новини | Анонси | Співпраця та реклама | Про проект | Друзі проекту | Карта сайта | Зворотній зв'язок

Зразок твору: Ідея духовного багатства людини у романі О.Гончара «Собор»

18.12.2009

А якщо людина втрачає пам’ять, віру, посягає на найдорожче? «Манкурт», — кажемо ми, згадуючи роман киргизького письменника Ч.Айтматова «І поки вік триває день», а зокрема, легенду про людину, якій жахливими тортурами відібрали пам’ять, зробити з неї раба, який підняв руку на найсвятіше — на матір. І якщо, у Ч.Айтманова — це легенда, хоч не безпідставно розповідає її письменник, то в О.Гончара є «герой» подібний — Володька Лобода. Тільки різниця в тому, що таким він стає з власної волі.


«Батькопродавець!» — ось ганебле ім’я, яким затаврувала «юшкоїда» За чіплянка. Це один з тих, хто не дослухався до думки народної, хто плодив показуху, дбаючи не про державні справи, а про особисту кар’єру. Це він придумав «взяти собор у риштовання». Так була на довгі роки узаконена ця брехлива видимість ремонту дорогоцінної пам’ятки архітектури.


Так він став зачіплянським «генієм», відтоді й «сидить на культур».

  • «Але ж красень, стервець, — не заперечує величі собору Володька Лобода. А далі жах проймає за його слова: «… їм би оцей собор — стояли б і вік на нього молились… Хлібом їх не годуй, тільки дай їм тієї козаччини! Дивний народ».
  • Уявімо собі на мить, що французи перестали вважати святинею Собор Паризької Богоматері, що італійці нищать свої геніальні пам’ятки… А наша рідна земля?! Скільки витерпіла вона вандалізму, манкурства, яничарства. Тому, коли поповзли чутки, що собор у Зачіплянці будуть руйнувати, адже були такі, що «Десятинну у Києві знищили, Михайлівський золотоверхий на очах у всіх зруйнували», тепліше стає на душі від того, що не залишилися люди байдужими. Тоді і Вірунька, і Леся-фронтовичка, і Костя-сліпий танкіст, і Ягор Катратий, і Федягпрокатник, і Шпачиха — всі, хто живе по правді, збагнули, що йдеться не просто про облуплену, занедбану споруду, йдеться про їхню честь і сумління.


    Страждає собор не менше від людей. Перед відвертістю і чистотою думок Миколи Баглая відчиняє він свої двері і кличе в минуле. Після зруйнування Січі вирішено було «на сумовитій раді» лицарів Запорожжя: збудуємо собор, щоб непокора в цім витворі стала серед степів на віки. Тому радів Микола щиро за своїх зачіплянців. Потреба собору, потреба краси, так само як і огида до руйнування, видної завжди жевріла в цих людях. Прийшло розуміння, що є речі, без яких «душа озлидніла б»: «Можна прожити і без собору, і без пісні, і без Рафаеля… Але чи залишились би ми тоді в повному розумінні слова людьми?»


    Якби ота краса, що побачила її Єлька вгорі собору, раніше їй відкрилась, не було б у неї найтемнішої ночі її падіння. Ніби оглухнувши, «забувши про всі комбікорми», стояла вона серед собору і дивилась туди, в глибінь найвищої з бань, де все зосталось, як було при перших майстрах. Подихом краси і величі своєї собор одних звеличує, додає снаги і сили, а інші перед ним мізерніють, нікчемніють. «Оце ті, що без соборів у душі», — з жалем говорить учитель про «золоту молодь». А мелодії, які виводив молодий Ізот Лобода у тому соборі, залишили слід у його душі позавжди. Своєю добротою та щирим слово допоміг він Єльці вдруге не схибити у житті. Мов на святу, мов на мадонну, дивився Баглай на неї. Тільки багата духовно людина може так обдарувати другу «щедрістю своєї душі». А «ніжна мова руки» підтримувала її так, мовби вона якесь «серпанкове створіння».


    «Собори душ своїх бережіть, друзі… Собори душ!» — слова, сказані учителем Хомою Романовичем «стишеним і утаємниченим» голосом, промовляють до нашого серця имим письменником. Духовно багатими людьми мріяв бачити митець українців. Країна — незалежна, сильна, гопда, — то була і назва, і суть найзаповітнішої книги, над творенням якої працював до останньої хвилини Олесь Гончар.



    1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 |
    © 2000–2017 "Литература"