Головна | Правила | Додати твір | Новини | Анонси | Співпраця та реклама | Про проект | Друзі проекту | Карта сайта | Зворотній зв'язок

Метаморфози (за мотивами новел Франца Кафки)

1.01.2011

Крапля

Я прокинулась від якогось дивного відчуття. Мені здавалося, що я вже не людина, а щось дуже мале за розмірами, невагоме. Навкруги було чути незрозумілі звуки, що йшли від якихось малих істот, яких було незліченно багато. Через мить я – Крапля – разом з іншими кружляю у величезній хмарі, що дуже повільно й поважно затуляла собою світле небо.

Ми з великим нетерпінням чекали на свою чергу, коли звільнимося від усього й полетимо безтурботно через небесний простір у розкриті обійми Землі. І ось ми вільні! Скільки різних почуттів оволодіває мною!


Я відчула себе невагомою. Наче зі всього розбігу пірнаєш у найм’якіші перини. Потім кудись зникає відчуття м’якості і на зміну приходить нове. Змінюю форму і прискорюю рух. Тепер я подібна до птаха, що, розправивши крила, кружляє в небі.

Переді мною розкриваються дивні краєвиди: світ – прекрасний і безмежний, як картини Миколи Реріха, насичені спокійними чудодійними фарбами…

Я впала на землю, і та почала жадібно всотувати мене, щоб затамувати спрагу. Завершилася моя маленька місія на цій землі. Через деякий час знову повернусь у небо…


Сонце

Прокинувшись вранці, зрозуміла, що якось змінилася: не відчувала ні рук, ні ніг. Злякавшись, я вирішила швидше встати, та зрозуміла, що все вище підіймаюся… над землею, і зупинилася. Подолавши страх і подивившись униз, побачила, що піді мною ходять люди, гуляють і граються діти, і поступово страх зник. Я зрозуміла, що перетворилася на …Сонце. Усвідомивши, що нічого не зможу змінити, відчула себе дуже самотньою.

Через деякий час піднявся вітер, і на мене почали насуватися хмари. Наближаючись, вони закривали мене, й незабаром я лише крізь щілини бачила, як люди ховаються від дощу. Злива тривала кілька годин, потім раптово вщухла, а хмари розвіялися. Я почала підійматися все вище, намагаючись зігріти всіх своїм промінням. Люди повиходили на вулиці, діти, як і раніше, бавились, пташки співали, і все навкруги ожило. Побачивши це, я відчула себе потрібною. Мене зігрівали та заспокоювали ці думки, стало легко-легко на душі, і, ні про що не турбуючись, я спостерігала з висоти за тим, що відбувалося.

Пізніше, відчувши слабкість і стомленість, я повільно стала спускатися за обрій. Спустилася і… прокинулася.


Птах

Коли я прокидаюся вранці, то почуваю себе чудово. І тому мені хочеться злетіти в небо, як птаху, що після довгої ночі зустрічає світанок у повітрі, купаючись у довгоочікуваних променях яскравого сонця.

І ось я Птах! Птах, який розправляє свої сильні крила, злітаючи в повітря. Я б пролітав у піднебессі цілу вічність, насолоджуючись містом з висоти, але, на жаль, треба було повертатися додому. Повертаючись, почув музику сонячних променів, які були вже повсюди й грали якусь приємну мелодію, яка була настільки тихою, що ніхто не міг почути її, крім мене. Я заслухався і забув, що мені треба летіти додому.

З подивом озирнувся: я у своїй кімнаті, у ліжку, на стіні годинник показує 6.00. Доброго ранку, новий день!


Синичка

Сьогодні гуляла в лісі, спостерігаючи за лісовими пташками. Я закрила очі й уявила себе Синичкою. У цю зимову пору ліс стає порожнім, усі птахи перелітають ближче до людей: до їжі й тепла. І я лечу до міста. Внизу чую крики. Знов люди сваряться! Чому вони такі злі? Ось лаються дві жінки. Вони кричать щось одна одній, розмахуючи руками, а поруч стоїть маленький хлопчик і кличе свою маму. Чому вони навчать маленьку дитину?

З сумом я полетіла далі. Ось біля вікна будинку прилаштовано саморобну годівничку з крихтами. Мабуть, не всі такі сварливі, якими здаються на перший погляд…

Розплющивши очі, я вирішила виховувати в своїх дітях добро й повагу до ближнього.


Морська хвиля

Я прокинулась і побачила, що я перетворилася на Морську хвилю і знаходжуся в океані, де зовсім спокійно і порожньо. Лише іноді з’являється легкий бриз і гойдає ніжно мене на поверхні. Мені дуже рідко вдається дістатися до берега. Та іноді з допомогою дужого вітру я добігаю до самісінького краю моря. Як тоді мені радісно! Я лащуся до берега, перебираю пісок та камінці, тихесенько викидаю на берег водорості, камінці та медуз. Коли я бачу людей біля води, то намагаюся скоріше до них наблизитися. Мені дуже хочеться, щоб вони зайшли у прохолодну воду. Тоді я починаю колисати їх на своїх долонях і гратися. Коли ж люди замерзають і виходять з води, мені стає дуже сумно, тому я повертаюся в морське безмежжя.


VI

Я лечу в космічному просторі з шаленою швидкістю. Біля мене зірки й кам’яні брили. Я озирнувся й побачив величезну вогняну кулю, що віддалялася. Потім подивився на себе. Тіло моє стиснулося до незбагненних розмірів і втратило масу. Поруч із собою я побачив міліарди таких, як я, що неслись поруч зі мною. І зрозумів: я – Фотон, частка світла. Мчу я зі швидкістю світла через космос невідомо куди.

Фотоном бути добре, не те що електроном: бігай по орбіті навколо ядра тільки тому, що в ядра позитивний заряд, поки інше ядро не відірве тебе від попереднього.

Протоном бути ще гірше: сиди в ядрі – ні вирватися!

Інша річ фотон: мчи собі по всьому Всесвіту зі швидкістю світла! Та є один недолік: якщо фотон зупинити, він щезне.

Поки я розмірковував, відчув сильний поштовх: зіткнувся з чимось. Зіткнувся і… прокинувся. Як хороше знову бути вдома!


Ключ

У той страшний день я не відразу збагнув, що трапилось. Мене взяла величезна людська рука, взяла й вставила у замочну щілину. Зрозумів: тепер я не був людиною, я був простим мідним Ключем.

Довгий час я не міг до цього звикнути, та й досі ночами прокидаюся з надією, що це – лише сон. Але, як з’ясовується, лежу на столику в коридорі біля дзеркала на своєму звичайному місці.

Живу я (якщо це можна назвати життям) так вже майже 3 місяці. Робота неважка, та й власник мій нікуди не ходить. Він старий пенсіонер.

Іноді думаю: що трапилося з моїм справжнім тілом? Може, я помер чи просто щез? У будь-якому випадку знайти наукового пояснення я не можу, а в переселення душ не вірю. Одним словом, сумно мені…


Комп’ютер

Трапилося це в грудні. Ще вчора я була ученицею, а ось тепер Комп’ютер. Мої руки тепер – блок живлення, ноги – клавіатура, моя голова – монітор. Озирнувшись довкола, я зрозуміла, що стою на столі в кабінеті головного бухгалтера. На стіні висить годинник і показує 8.30. Я з жахом подумала, що зараз почнеться робочий день…

У кімнату ввійшла середніх років жінка і сіла переді мною. Все було б нічого, якби не ті величезні числа, які вона вводила до моєї пам’яті. Я починала божеволіти: цифри плуталися в голові. Але пізніше я пристосувалася до ритму роботи і все стало на свої місця.

Комп’ютером я побула лише один день, та можу сказати: перевтілюватися мені більше не хочеться!


Згусток енергії

Якось – був то сон чи реальність, не знаю – я відчула легкість і тепло. Здавалося, моє тіло, вірніше те, чим я стала, було сповнене рухом і енергією. Подивившись у дзеркало, здивувалася: я – Згусток енергії блідо-золотавого кольору, як промінь сонця.

Радісно посміхнувшись, я стрімко злетіла в небо, розірвавши його весняну блакить. Немає нічого прекраснішого і дивнішого за політ! Гірко, що природа прирекла людей на відсутність крил. Але все ж у багатьох тонких натур існують крила думки, фантазії, мрії, одним словом, є душі, що, як кам’яні атланти, тримають наш світ на сильних плечах. Мистецтво довговічне, а життя коротке…

Опустившись на землю з білих кучерявих хмарок, я зрозуміла, що можу «читати» думки людей. Відразу ж відчула, що тремчу від жаху: моє тіло обплутали густі сутінки злості, відчаю, безнадії…


Страницы: 1 2


1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 |
© 2000–2017 "Литература"