Головна | Правила | Додати твір | Новини | Анонси | Співпраця та реклама | Про проект | Друзі проекту | Карта сайта | Зворотній зв'язок

Лопахін – герой комедії А. П. Чехова “Вишневий сад”

12.02.2011

На відміну від інших персонажів комедії, чия «перспектива почуттів» іде в минуле (Раневська, Гаєв, Фірс) або в майбутнє (Трофімов, Аня), Л. – весь у «справжньому», перехідному, нестійкому часу, розімкнутому в обидві сторони « временнбй ланцюга »(Чехов). «Хам», – однозначно атестує його Гаєв.


На думку Трофімова, у Л. «тонка, ніжна душа» і «пальці, як у артиста». Рацію мають обидва. І в цій правоті обох «психологічний парадокс» образу Л. «Мужик мужиком »- незважаючи на годинник,« білу жилетку »і« жовті чоботи », незважаючи на всі його багатство, – Л. працює, як мужик: постає« о п’ятій годині ранку »і працює« з ранку до вечора ». Він знаходиться в постійній ділової гарячці: «треба поспішати», «пора», «час не чекає», «колись розмовляти». В останній дії, після покупки вишневого саду, його діловий азарт переходить в якусь нервову ділову лихоманку. Він вже не тільки сам поспішає, але і квапить інших: «поспішайте», «Пора їхати», «Виходьте, панове …».


Минуле Л. («Мій тато був мужик, ідіот, нічого не розумів, мене не вчив, а тільки бив сп’яну, і всі палицею») проросло у сьогодення і озивається в ньому: безглуздими слівцями («сп’янівши …», «до свіданція»); недоречними жартами ; «кепським почерком», через який «від людей соромно»; засипанням над книжкою, в якій «нічого не зрозумів»; рукостисканням з лакеєм і пр. Л. охоче позичає гроші, будучи в цьому сенсі «нетиповим» купцем. Він «просто», від серця пропонує їх Петі Трофимову в дорогу. Він щиро піклується про Гаєвих, пропонуючи їм «проект» порятунку від розорення: розбити вишневий сад і землю по річці на дачні ділянки і потім здавати їх в оренду під дачі. Але саме в цій точці і зав’язується нерозв’язний драматичний конфлікт: у взаєминах «рятівника» Л. і «спасається» власників маєтку.


Конфлікт не в класовому антагонізмі, не в протистоянні економічних інтересів або вороже налаштованих особистостей. Конфлікт розташовується зовсім в іншій області: в тонкій, майже нерозрізненої сфері «культури почуттів». У сцені приїзду Раневської Л. бачить її світлу радість при зустрічі з будинком, дитинством, минулим; спостерігає розчуленість Гаєва, хвилювання Фірса. Але він не в силах розділити цю радість, це хвилювання, цю «знобкость» почуттів і настроїв – він не в силах співчувати.


Йому і хотілося б сказати «що-небудь дуже приємне, веселе», але він охоплений інший радістю і іншим хвилюванням: він знає, як можна врятувати їх від розорення. Він поспішає оприлюднювати свій “проект” і наштовхується на обурене Гаївське «Нісенітниця» і збентежені слова Раневської: «Любий мій, вибачте, ви нічого не розумієте». Промовляючи слова про необхідність «поубрать» тут, «почистити», «знести», «вирубати», він навіть не розуміє, в якій емоційний шок валить тим самим власників родового маєтку, з яким пов’язана вся їх життя. Ця грань виявляється непереходімой ні для однієї, ні для іншої сторони драматичного конфлікту. Чим активніше домагається Л.согласія на знесення старого будинку і вирубку вишневого саду, тим глибше стає прірва нерозуміння.


З розвитком дії зростає і емоційне напруження цього протистояння, на одному полюсі якого лопахінское «Л або заридав, або закричу, або в непритомність упаду. Не можу! Ви мене замучили! »- А на іншому почуття Раневської:« Якщо це потрібно продавати, то продавайте і мене разом з садом ». Л. не може зрозуміти, що для Раневської просте «так» означає повне самознищення і саморуйнування особистості. Для нього це питання «зовсім порожній». Убогість емоційного «спектру», душевний «дальтонізм», глухота до розрізнення відтінків почуттів роблять для Л. неможливим близький, серцевий контакт з Раневської, яку він «любить, як рідну, більше, ніж рідну».


У Л. наростає якесь невиразне усвідомлення своєї обділені ™, важке здивування перед життям. Він прагне не дати волі цих думок і «забиває» їх напруженою роботою: «Коли я працюю подовгу, без втоми, тоді думки легше, і здається, ніби мені теж відомо, для чого я існую». У години безсоння він здатний до масштабних узагальнень: «Господи, ти дав нам величезні ліси, неосяжні поля, найглибші обрії, і, живучи тут, ми самі мали б по-справжньому бути велетнями». Але в житті це призводить до «розмахування руками» і відчуженому зауваженням Раневської: «Вам знадобилися велетні …


Вони тільки в казках хороші, атак вони лякають». У світі дворянській культури груба різкість і визначеність почуттів Л. – недоречні. Байдужий до краси та поезії вишневого саду, Л. має свої поняття про красу: «Я навесні цього року посіяв маку тисячу десятин і тепер заробив сорок тисяч чистого. А коли мій мак цвів, що це була за картина! » З найбільшою відкритістю тужлива внутрішня сила Л. прорвалася в сцені повернення з торгів.


П’яний кураж монологу – з тупотом ніг, з реготом і сльозами – висловив «тонку і ніжну» душу «хама». Нехай «якось випадково» (К. С. Станіславський), «майже мимоволі», «несподівано для себе», але маєток Раневської він все-таки купив. Він робив усе, щоб врятувати господарів вишневого саду, але не мав душевного такту не рубати його на очах у колишніх власників: поспішав очистити від «минулого» майданчик під «майбутнє». Перший виконавець ролі Л. – Л. М. Леонідов (1904). Серед інших виконавців – Б. Г. Добронравов (1934), В. С. Висоцький (1975).



1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 |
© 2000–2017 "Литература"