Головна | Правила | Додати твір | Новини | Анонси | Співпраця та реклама | Про проект | Друзі проекту | Карта сайта | Зворотній зв'язок

Окуджава Б.Ш. Будь здоров, школяр

7.02.2011

Моздокская степ. Йде війна з фашистською Німеччиною. Я – боєць, мінометник. Я москвич, мені вісімнадцять років, другий день на передовій, місяць в армії, і я несу командиру полку «дуже відповідальний пакет». Де цей командир – невідомо. А за невиконання завдання – розстріл. Хтось силою втягує мене в окоп. Пояснюють, що ще сто метрів, і я нарвався б на німців. Мене ведуть до командира полку. Той читає донесення і просить передати моєму командиру, щоб таких донесень більше не посилав. Я мрію про те, як прийду назад, доповім, нап’юся гарячого чаю, посплю – тепер я маю право. У нашій батареї Сашка Золотарьов, Коля Грінченка, Шонгін, Гургенідзе, командир взводу – молодший лейтенант Карпов. Коля Грінченка, що б він не говорив, завжди «чарівно посміхається». Шонгін – «старий солдат». Він служив у всіх арміях під час усіх воєн, але жодного разу не вистрілив, жодного разу не був поранений. Гургенідзе – маленький грузин, на носі у нього завжди висить крапелька.


Вчора приходила Ніна, «красива зв’язкова», вона заміжня. «А ти зовсім ще малявка, так?» – Запитала вона. Прийде Ніна сьогодні чи ні?


Ось вона йде, поруч з нею незнайома зв’язкова. Раптом далеко розрив. Хтось кричить: «Лягай!» Я бачу, як Ніна повільно піднімається з брудного снігу, а та, інша, лежить нерухомо. Це перша наша міна.


Я втратив ложку. Є нічим. Їм кашу скіпочкою. Ми йдемо у наступ. «Що у тебе з долонями?» – Запитує старшина. Долоні мої в крові. «Це від мінних ящиків», – говорить Шонгін.


Сашка Золотарьов робить на паличці зарубки на згадку про загиблих. На паличці вже не залишилося місця.


Я приходжу в штаб полку. «А в тебе очі добрі», – каже Ніна. Від цих слів у мене за спиною зростають крила. «Я завтра прийду до тебе, ти мені подобаєшся», – кажу я. «Я багато чим подобаюся, адже тут крім мене нікого і немає», – відповідає вона. Ми міняємо позиції. Їдемо на машині. Йде сніг навпіл з дощем. Ніч. Ми зупиняємося і стукаємо в якусь хату. Господиня впускає нас. Всі вкладаються спати. «Лізь до мене», – говорить з грубки тихий голос. «А ти хто?» – Запитую я. «Марія Андріївна». Їй шістнадцять років. «Іди ближче», – говорить вона. «Пусти», – кажу я. «Ну і валися на свою крамницю, раз тобі з людьми тісно». На наступний день ранить Гургенізде. «Попадалься», – сумно посміхається він. Його відправляють у госпіталь.


Сашка Золотарьов дізнається, що неподалік стоять машини з крупою, а водії сплять. «Непогано б нам по казанка відсипати», – каже Сашко і йде до машин. На другий день комбат лає Сашку за крадіжку. Я кажу, що Сашко всім роздав, а сам думаю, де він був, цей комбат, коли ми під радгоспом № 3 перший бій приймали. В училищі за режимом харчувався. Я згадую, як на останньому комсомольських зборах, коли хлопчики один за іншим клялися загинути за Батьківщину, Женя, яку я любив тоді, сказала: «Мені шкода вас, хлопчики. Війні потрібні мовчазні, похмурі солдати. Не треба шуміти ». – «А ти?» – Крикнув хтось. «Я теж піду. Тільки не буду кричати і розпинатися ».


Ми – Карпов, старшина, Сашка Золотарьов і я – вирушаємо на базу армії за мінометами. Ми їдемо в полуторці. По дорозі нам зустрічається дівчина в погонах старшини. Її звуть Маша. Вона просить підвезти її в тил. Ми зупиняємося на ночівлю в селі. Господиня нашого будинку дуже схожа на мою маму. Вона годує нас пирогом з наших сухарів, наливає спирту, щоб ми зігрілися. Ми лягаємо спати. З ранку сідаємо в машину.


Ми повертаємося в штаб дивізії. Я зустрічаю Ніну. «У гості приїхав?» – Запитує вона. «Тебе шукав», – відповідаю я. «Ах ти, мій дорогий … Ось дружок справжній. Не забув, значить? »- Говорить вона. Ми обідаємо з Ніною в штабний їдальні. Говоримо про те, що було до війни, що ось посеред війни у нас побачення, що я буду чекати її листів. Ми виходимо з їдальні. Я торкаюся її плеча. Вона ласкаво відводить мою руку. «Не треба, – каже вона, – так краще». Вона цілує мене в чоло і біжить в почалася завірюха.


Ми отримуємо американський бронетранспортер. Ми їдемо на ньому і веземо бочку вина – на всю батарею. Ми вирішуємо спробувати вина. Воно ллється в казанки по шлангу для бензину і пахне бензином. Випивши, Сашка Золотарьов починає плакати й згадувати свою Клаву. Машина йде вперед. Назустріч нам біжить фігура. Це солдатів. Він говорить, що «хлопців кулями побило», сімох. У живих залишилося двоє. Ми допомагаємо їм ховати вбитих.


Йде бій. Раптово мене вдаряє в бік, але я живий, тільки в роті земля. Це не мене вбили, вбили Шонгіна. Сашка приносить зв’язку німецьких алюмінієвих ложок, але я чомусь не можу ними є.


«Рама» балується », – каже Коля. Я відчуваю біль у нозі, ліве стегно в крові. Мене поранило! Як же так – не бою, нічого. Мене відвезли в медсанбат. Сестра просить у мене документи. Я дістаю їх з кишені. Слідом за ними випадає ложка. На ній видряпано «Шонгін». І коли я встиг її підібрати? Ось і пам’ять про Шонгіне. У барак вносять нових поранених. Один з них злий, з мінометної. Він говорить, що всі наші вбиті: і Коля, і Сашко, і комбат. Він залишився один. «Брешеш ти все», – кричу я. «Бреше він», – каже хтось. «Ти не слухай, – каже сестра. – Адже він не в собі ». – «Наші вперед йдуть», – кажу я. Мені хочеться плакати і не від горя. Плач. У тебе безпечна рана, школяр. Ти ще поживеш.



1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 |
© 2000–2017 "Литература"