Головна | Правила | Додати твір | Новини | Анонси | Співпраця та реклама | Про проект | Друзі проекту | Карта сайта | Зворотній зв'язок

Переказ романа Приставкина «Ночувала хмаринка золота»

23.01.2011

Починаючи писати рецензію на твір Анатолія Приставши-Кина «Ночувала хмаринка золота», хочеться написати й про самого авторО. Адже рецензія – це не тільки аналіз позитивних і негативних сторін добутку, але й спроба проникнути в саму суть, джерела й корінь написаного. О. Приставкин, автор повести «Ночувала хмаринка золота», родом, як і всі ми, зі сваго дитинства. Але звична для його однолітків формула «ми родом з війни» припуськає уточнення. О. Приставкин родом з дитбудинку військоваго років, де легше було вмерти, чим вижити.


У письменнику сильна була рання, по визначенню Ф. М. Достоєвського, перша пам’ять. Пам’ять ця – безвідрадно гірка, але О. Приставкин їй не змінює, не шукає в ній розради, не намагаються темні сторони зрівноважити світлими. Сам письменник не без подиву згадує сває злІденне дитинства, бродяжництва; невже так було? Повість Анатолія Приставкина «Ночувала хмаринка золота» – це війна, її куточок, не освітлений ні спалахами «Катюш», ні розсипом переможних феєрверків; таємниця, породжена не фронтоваю необхідністю, а мерзенністю задуму й здійснення. Тепер-Те таємниця розкрита, тепер ми читаємо в О. Приставкина про вихованців дитбудинку-близнюках Кузьменышах, відправлених з Підмоськов’я в благодатний край – на Кавказ, де казкова тепло й ситно. Душі в повісті дитячі; долі, покручені війною, сирітствам, уголовщиной. Безпритульний, нещадний мир. Зі сваїми законами й сваїм беззаконням. Кузьменышей очікує таке, про що неможлива догадатися на початку повести, з перших сторінок не обіцяла легені, безжурного читання. Яка отут легкість, коли підмоськовний дитбудинок живе одною несамовитою думою: «вдихнути оп’яняючий, дурманний захід».


Нікому не потрібними насіннями летять через війну, через зруйновані землі брати. Вани вміють вийти якщо й не сухими з вади, те хоча б не піти до дна, не пустити міхури. Споріднення по крові переходить у споріднення душ. Одинадцятирічні близнюки нерозлучні. Це допомагало їм вижити, зносити всієї напасті, спільно шахраювати, красти. Вани завжди разом – чотири руки, чотири ноги, два голови – і до того схожі: ніхто не відрізнить – Колька це або СашкО. Близнюки мистецьки всіх морочили, і, навіть коли не було необхідності, один видавав себе за інший. Виручаючи один одного, було легше уцелеть у згубних обставинах. Їхня ськритність стала самою натурою. Близнюки відверті тільки один з одним. Відвертість ця в тім внутрішнім єднанні, коли один настільки доповнює другого, що вани окремо не мислять, не представляють власного існування. Лихо зближає тих, хто потрапив у неї. Коли на станції Кубань ешелон з безпритульниками зустрічається із глухо заґратованим ешелоном, де знемагають узаперті чорноокі люди, Колька, не розуміючи, що просять ваду, простягає долоня з ягодами тернику. На природний порив здатне тільки хлоп’я-безпритульник. Станція живе сваїм життям, не бажаючи чути лемент і плач із замкнених теплушок; з репродукторів доноситься «Широка країна моя ріднО…».


Сумно завершується й ця головкому, натякаючи на фатальну невипадковість зустрічі двах ешелонів, «Наші поїзди постояли пліч-о-пліч, як два брати-близнюка, що не довідалися один одного, і розійшлися назавжди, і зовсім нічого не значило, що їхали вани – одні на північ, інші на південь. Ми були зв’язані одною долею». Цей зв’язок сам письменник усвідомив і зрозумів не відразу. І дотепер ми зв’язані зі страшними діяннями, які привели до горя й загибелі тисяч і тисяч людей. Людина, що відкрила існування народів-зрадників, слыл фахівцем з національного питання.


Їм був розроблений план боротьби із цими народами, щоправда, до кінця перетварити теорію в практику навіть йому не вдалося – не вдалося покарати цілком всі народи за те, що й серед них попадалися зрадники, перебіжчики. Однак теорія осіла в головах і в пам’яті людей образливими кличками, «теоріями» про «національну провину», «національних хваробах» і так далі. Наслідку її – у подіях Степанакерта й Сумгаита, Риги й Тбілісі, у чеченській війні. А в 1944 році чеченці, що вкрилися в горах, знищили дитячий будинок. Сашка загинув смертю дивавижної, бузувірської. Сцену, написану О. Приставкиным, не часто зустрінеш у нашій літературі. Колька сваїми очима побачив, яку смерть прийняв його брат. Від побаченого ськаламутився розум. Коли Колька везе на візку мертваго брата з выклеванными вароною очима, він начебто діє по інерції, здійснює колишній їхній план утекти зі згубного Кавказу.


Сашка для нього ще живий, і він хоче, щоб тому було зручно у візку, а в собачнику, залізному ящику під вагоном, не було холодно, Колька вів уявлювану розмову з убивцею: «Слухай, чечен, осліп ти, чи що? Хіба ти не бачиш, що ми із Сашкой проти тебе не ваюємо! Нас привезли сюди жити, так ми й живемо, а потім ми б виїхали однакова. А тепер, бачиш, як виходить… Ти нас із Сашкой убив, а солдати прийшли, тебе вб’ють… А ти солдатів станеш убивати, і все: і вани, і ти – загинете. А хіба не краще було те, щоб ти жив, і вани жили, і ми із Сашкой теж щоб жили?..» Колькины міркування настільки нехитрі, що ледь не віддають юродствам. Колька, що звик бути для Сашки руками й ногами, на споконвічне питання: «Ти Колька або Сашка?» – тепер відповідає: «Я – шпалери! У новій сваїй якості Колька дивний. А як залишитися не дивним, переживши таке? Чудність підсилюється «новим Сашкой», що з’являється замість мертваго, котрому так і має бути вічно колесити по країні в залізному собачнику.


«Новаго Сашку» кличуть Алхузур – це чеченець, одноліток Кольки. Такий же самотній, неприкаяний син війни, що позбавила його даху й батьків. На додачу права жити в рідному краї. Вани зближаються, коли захваріли�� Колька в маренні кличе брата, а над ним відмінюється Алхузур, на ламаній російській мові запевняючи: я і є «Сайок». Турботою, сміливістю, готовністю ділити будь-які небезпеки Алхузур довадить сває права стати До-Лькиным братом, називатися Кузьменышем. Колька й Алхузур повадяться, не сообразуясь із правилами, заповідями, яких дотримуються дорослі. Над ненавистю, спрагою мести взяла гору братня любов. Любов допомогла вижити колишнім Кузьменышам, допомагає й новим. Анатолій Приставкин у сваїй книзі не робить вигляд, начебто колишнє поростило быльем. «Але ж, не сховаю, – пише О. Приставкин, – приходила, не могла не прийти така думка, що живі, десь існують всі ті люди, які від Його ім’я валю його тварили». Можлива, письменник зняв вантаж, частину вантажу із власної душі, але читацькі душі не дуже-те полегшилО. Але теперішня література – останнім часом ми знов-таки в тім переконалися – не поспішає навіяти «сон золотий». Вана призиває читачів до роздумів і щиросердечної роботи, до сумнівів у собі, увазі до навколишнім. Вана служить застереженням майбутньому.



1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 |
© 2000–2017 "Литература"