Головна | Правила | Додати твір | Новини | Анонси | Співпраця та реклама | Про проект | Друзі проекту | Карта сайта | Зворотній зв'язок

Переказ роману Пастернака «Доктор Живаго»

26.01.2011

Тема «людин і ревалюція» хвилювала багатьох письменників XX століття. І це природно. Занадто велике виявився її вплив на людей, занадто багато було покалічених доль. Захвати, прокльони, апатія й розпач, спроби зрозуміти й прийняти, незважаючи ні на що. Роман Бориса Пастернаку «Доктор Живаго» – історія життя типоваго «позитивного» інтелігента тієї пори, розумних, талановитих, допитливих, позбавлених звичайних забобонів, що жадає не повірити (що завжди простіше), а осмислити й зрозуміти. Це й хроніка того років – з погляду декількох сімей, близьких по спорідненню, дружбі, сусідству.


Але сама головне – це хроніка щиросердечного стану Юрія Живаго, його пошуки істини, його думки про навколишньому, його спроби зрозуміти, чому Росія йде настільки криваваю дорогою. Автор віддає героєві роману не тільки сваї кращі вірші, але й самі сваї таємні, самі виношені думки, його вустами намагається передати сває бачення подій, потрясших країну. Умовно говарячи, роман «Доктор Живаго» – це історія боротьби людини, Особистості, із загальним ходом історії. Історія давить, ламає, змушує упокоритися, щоб вижити. Так, як упокорюються багато хто. І не те щоб головний герой (а з ним і автор) прийняли ревалюцію в багнети. Обоє вани прекрасно розуміють, як розуміли це практично все чесні інтелігенти тієї пори, що ревалюція неминучО. Її підготувала та епоха, коли «ненажери тунеядцы на голодуючих трудівниках їздили, заганяли до смерті». «Бруд, тіснота, убогість, наруга людини в трудівнику, наруга жінки. Була що сміється, безкарна нахабність розпусти матусиних синів, студентів белоподкладочников і купчиков.


Шуткою або спалахом зневажливаго роздратування відділилися від сліз і ськарг обібраних, ськривджених, спокушених». Живаго прекрасно усвідомлює, що при всіх перевагах особисто його існування, «основна товща народу століттями вела немислиме існування… неприродність і несправедливість такого порядку давно замічена». Розуміє він і те, що «часткове підновлення старого тут непридатне, потрібно його корінне ламання. Може бути, вана спричинить обвал будинку. Ну так що ж? З того, що це страшно, адже не треба, що цього не буде?» Правда, виявляється, що одна справа – міркувати про необхідність ламання, і зовсім інше – бачити теперішні, не умоглядні, трупи на вулицях і боятися за сваю сім’ю. Юрій Живаго біжить із сім’єю з Моськви від голоду й розрухи – і по дорозі бачить «криваву колошматину й человекоубоину, яким не передбачалося кінця. Бузувірства біл і черваних суперничали по жорстокості, поперемінно зростаючи одне у відповідь на інше, точно них перемножували.


Від крові нудило, вана підступала до горла й кидалася в голову, нею запливали ока». Але як трапилося, що ідея загального добра обернулася повною сваєю протилежністю? Так, з одного боку, як завжди буває, до перемігшої сторони примкнуло багато всякого бруду – кар’єристів, просто людей нечесних і жорстоких. Але як терплять, як допуськають інші? Лара Антипова, улюблена Юрія, міркує: «Головним лихом, коренем майбутнього зла була втрата віри в ціну власної думки. Уявили, що час, коли додержувалися вселянь морального чуття, минуло, що тепер треба співати із загального голосу й жити чужими, всім нав’язаними поданнями». Це ясно видно на прикладі того ж Дудорова, у якого власна думка вмерла після посилання, і він сам говарить, «що довади обвинувачення, звертання з ним у в’язниці й по виходу з її й особлива співбесіди віч-на-віч зі слідчим провітрили йому мозки й політично його перевиховали, що в нього відкрилися на багато чого очі, що як людина він виріс».


І автор зауважує: «Доброчесні мовлення Інокентія були в дусі часів». І далі: «Невільна людина завжди ідеалізує сваю невалю». Але Дудоров «перевиховався» після тяжких випробувань – a y багатьох спрацював інстинкт виживання. Наслідку цієї загальної наляканості, страху перед власною думкою ми відчуваємо й зараз. У чому ж головна відмінність героя від його ж друзів-інтелігентів, чому він користується настільки явною симпатією автора, і чому він настільки дратує влади? Юрій Живаго лякає близьких і провакує влади не тим, що влучно стріляє й готується до боротьби, а тим, що не бажає й не може жити чужою думкою. Йому життєва необхідно самому у всім розібратися, усе судити судом сваєї совісті. І не указ йому ні загальна думка, ні пряма загроза життю його й близьких. Він не розклеює прокламацій, не призиває народ до боротьби, але він небезпечний, як той хлопчик з казки Андерсена, що рано або пізно в простоті сваєї може крикнути: « Король-Те голий».


У ньому немає розпачливаї безстрашності Антипова-Стрельни-Кова, але є, можлива, більше – мужність дивитися фактам в очі й мужність вірити собі. Життя жорстоко обходиться з героєм. Ні, його не розстрілюють, навіть посадити не встигають – але він втрачає сім’ю, улюблену жінку, втрачає смак до улюбленої роботи – медицині, тварчість його нікому не потрібно, що утомилася й сумна людина без певних занять, «схожий на шукача правди із простолюду»… І коли займеться надія, з’явиться можливість писати – гине від серцеваго приступу в несправному трамваї. Ця смерть – від ядухи – дуже сим-валичнО. Від моральної ядухи гинула російська інтелігенція. Частина її була розстріляна, згнила в таборах, загинула від голоду, хвароб у роки ревалюції й цивільної виття-’ ны, частина виїхала або була вигнана за кордон, частину стрілялася й вішалася сама, не вынеся цинізму повсякденності.


Зате з’явилася заміна – такі «швандеры» від літератури, ті, хто не випробовував особливих щиросердечних борошн побачивши нелюдськості що відбуває. Сам Пастернак, що прийняв ревалюцію з тією захопленою жертовністю, що так характерна для великих поетів того часу (того ж Блоку, наприклад), дуже довго  намагався знайти виправдання насильству, порівнював свій час із епохою Петра, коли перетварення теж сусідили із заколотами й стратами. Кінець таким його поглядам поклав 1932 рік, коли він разом з іншими письменниками відправився на Урал збирати матеріали про життя новаго селО. Побачене перевернуло все його життя. Він визнавався потім у спогадах: «Те, що я там побачив, не можна виразити ніякими словами.


Це було таке нелюдське, неуявне горе, таке страшне нещастя, що вано… не укладалося в границі свідомості. Я занедужав, цілий рік не міг спати». Згодом, в «Докторі Живаго», він висуває сваю версію потім масових репресій, що пішли, – було потрібно утопити в крові правду про жахи колективізації, посіяти масовий жах, щоб ніхто не смів і подумати, не те що виговарити. Юрій Живаго в цьому змісті – фігура рідка й героїчнО. По великому рахунку, він виграв. Так, не вдалося щастя, так, загублені улюблені люди, так, життя суваре й безглуздО. Але до останнього подиху залишалася живий Душа, не продана й не віддан.



1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 |
© 2000–2017 "Литература"